Я живу з чоловіком та мамою. Діти – хто де, бо роботи нема. Дочка живе у Сєвєродонецьку, син далеко, займається туристичним бізнесом. До війни, як то кажуть, ми жили і не тужили. Усього вистачало, а зараз не знаємо, як зимуватимемо.

Перші вибухи ми почули о пів на п'яту ранку. Це було жахливо. І потім били цілий день, не в нас, але поряд. І ми в таких умовах жили років зо два. Через голову летіли снаряди та падали на городі. Жахливо це пережили.

Якщо нічого нового не буде, може, й виживемо. Під час обстрілів сиділи у хаті, в коридорі. Там немає вікон, у підвалі не ховалися, бо туди потрапив снаряд, і ми боялися там перебувати.

Змінилося все. Не знаєш, що завтра буде. Прокинемось або не прокинемося, або знову стрілятимуть. Живемо у такому стані весь час. Дай Боже, щоб не стріляли. Зараз не можемо, як раніше, дозволити собі кудись піти, зібратися з друзями.

Ночами стріляли так, що було просто неможливо, шибки лопалися, все тремтіло. Стояв запах сірки, снаряди падали від нас за сто метрів. Це було жахливо, і я не хочу, щоби хтось таке пережив.

Ми отримували продуктову допомогу від Фонду Ріната Ахметова та від Червоного Хреста, від організації Карітас. Разів зо два отримували і грошову допомогу. Це нас підтримало, бо був час, коли не сплачували ні пенсії, ні зарплати, а так були продукти.

Мрію, щоб припинилися постріли, відкрили кордон із Луганськом і щоб можна було спокійно пересуватися. Дуже хочу, щоби ми жили так, як до війни.