Війна повністю змінила життя Любові Василівни, яка стала випадковим свідком страшних подій. Снаряди прилітали до її квартири та житла дітей.

Через війну і вона, і чоловік втратили здоров'я, тепер обидва інваліди. Подружжя втратило свій бізнес. Після всього, що довелося пережити за останні роки, жінка все ж таки знайшла в собі сили жити далі і вважає найбільшою цінністю свою сім'ю.

До початку війни ми проживали у Станиці Луганській, діти – у Луганську. Нині вони у Вінниці, переїхали через війну. У нас було зруйноване житло, і у дітей були руйнування, тому вирішили поїхати.

Переїзд відбувався дуже швидко наприкінці травня 2014 року. Потім ми поверталися додому, знову виїжджали. З 2014 до 2017 року ми курсували туди-сюди. Діти у Вінниці знайшли роботу, онуки пішли до школи.

До війни життя було прекрасне. Ми працювали, діти навчалися. Дочка працювала у Пенсійному [фонді], була начальником відділу. У нас було своє приватне підприємство, магазин та кафе. Усі розбомбили, нічого не залишилося.

Під час війни ми втратили здоров'я. У мене трапився інсульт та інфаркт. Ми переїхали до Вінниці, нам допомогли люди. Діти влаштувалися на роботу, але все одно переїжджати та облаштовуватись на новому місці було дуже важко.

Ми лише у 2013 році у Луганську купили квартиру, облаштували її, зробили ремонт та залишилися без грошей. І довелося все покинути. Ми продали автомобілі та одну квартиру за сім тисяч, а вклали 40.

Початок війни був незрозумілим. Я розуміла, що щось трапляється. А потім почалися обстріли, розбили міст. У Станиці знесли вулицю із мирними жителями. Це все відбувалося у нас на очах.

Доньці у квартиру потрапив снаряд. Наш онук потрапив під обстріл. Йому тоді було 12 років. Він отримав контузію та лежав у лікарні. Ми розуміли, що все дуже серйозно.

Щоб урятувати дітей, ми вирішили їх вивезти. Бо жахливо сидіти в підвалах і все це бачити. Наш будинок знаходиться в такому місці, що ми бачили всі обстріли. Ми вже розуміли, що то війна.

І ще на початку тут облаштувались блок-пости. Ми їхали із сином складати іспит, ще міст був не підірваний. Нас зупинили, і кум, який з нами сидів за одним столом, почав питати, куди ми їдемо, обшукував машину.

Ми приїхали до інституту. Там, звісно, вже жодних іспитів не проводили. Ми їхали вулицею і вже довкола бомбили, горіли будівлі. І коли ми виїхали до Курахового і побачили там український прапор, ми плакали. Це було дуже зворушливо. Ось таким був початок війни для нас.

Війна повністю змінила наше життя. Втратили здоров'я, ми із чоловіком інваліди. Я лишилась без роботи.

Діти не повертатимуться, бо вони вже обжилися. І виходить, що ми, двоє людей похилого віку, живемо в Станиці, то приїжджаємо, то їдемо. Тут ще є будинок, а там у дітей свого житла немає. Але ми розуміємо, що в них уже своє життя, тут все відновити не можливо.

Є багато таких епізодів, які хочеться забути та не згадувати. Це і поранення онука, і попадання до будинку, і коли я вивозила сина до Дніпропетровської області, а на блок-постах його перевіряли. Мені наказали сісти в машину, а я сказала, що можуть розстріляти, але я не кину його. Багато таких подій було.

У мене колись запитали: «Як ви переносите те, що з вами сталося? Ви втратили все, бізнес розбомбили». Я сказала: «Просто потрібно про це не думати, тому що можна збожеволіти». І що користі з цього всього? Були люди, які після того, як згоріли їхні будинки, вішалися чи закінчували життя самогубством.

Я тоді сказала дітям, що ми маємо бути поруч, найголовніше, що ми живі, і не важливі жодні гроші, будинки, машини. Найголовніше – це здоров'я моїх дітей та онуків. Я дуже щаслива від того, що вони в мене живі та здорові.

Гарною підмогою для нас була допомога від Фонду Ріната Ахметова, особливо коли у чотирнадцятому та п'ятнадцятому роках у нас не було грошей. Ми самотужки частково відновили все, що змогли, є ще побиті вікна. Ми нікуди не зверталися по допомогу.

Моя найголовніша мрія – бути поряд із дітьми, мати своє житло. І головне – щоб вони були живі та здорові.