На початку війни ми з чоловіком мешкали в селі Лупареве Миколаївської області, а через місяць виїхали з села. Я дуже хвора, в мене порок серця. Закінчилися ліки в аптеці, і ми мусили їхати. Через вісім місяців повернулася додому, а через три дні після повернення раптово помер чоловік. Його війна підкосила - не витримало серце. Тепер я одна.

Коли ми виїхали, проблем з ліками та їжею не було, ми одержували допомогу як ВПО, по дві тисячі, допомогу як пенсіонери, ще були наші дві пенсії - то якось на цьому і перебивалися.

У мене два племінники на війні. В одного було три поранення, а другий загинув. Це для мене було саме страшне. До племінниці прилетів снаряд у хату і розбив вщент. Добре, що нікого там не було. 

Смерть чоловіка мене дуже підкосила. Хорошого мало було, тільки сльози та відчай. Онуки пороз'їжджалися, немає нікого, одна я.

Я так вірила, так надіялась, так чекала, що ось-ось війна скінчиться, а тепер щось надії з кожним днем тануть і тануть.

Мрію, щоб з'їхалися діти й онуки, щоб всі були вдома, щоб був мир, тиша, спокій, була робота для молодих, щоб діти мали право навчатися. А ми вже якось так, ми своє вже прожили.