Дрига Євгенія, 15 років, студентка 2 курсу політехнічного фахового коледжу КНУ, група 22-1/9-ОП, м. Кривий Ріг, Дніпропетровська обл.

Вчителька, що надихнула на написання - Долгорученко Ольга Володимирівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Це мав бути звичайний ранок. Але мої кольорові сни було розбито схвильованими голосами батьків у сусідній кімнаті. Усі спроби спати далі були марними через тихе вигукування татка про небезпеку.

А далі, наче вирок, ніби грім серед ясного неба, я почула: «Війна». Дивно, але до ранка двадцять четвертого лютого слово війна було лише п’ятьма буквами, чи історичними подіями. Подіями, які міняли історію.

Я лежала в кімнаті, намагаючись зрозуміти, що саме сталось? Раптом зайшла мама і почала казати, що я з молодшими сестрами і братом залишаємось з бабусею. Розмова була дивною, адже їй було вкрай важко опановувати себе і висловлюватися чітко.

Далі життя почало змінюватись: спершу дистанційне навчання і закриті садочки, далі відсутність роботи в мами і її хвилювання за друзів і рідних.

За цей час ми вже навчились правильно поводитись під час сирен, але тут страшна новина – Інгулець в зоні ризику і нам слід евакуюватись. Довелось переїхати до села поряд. Тепер вечеря з сім’єю перетворювалась все частіше в схвильовані розмови. І як батьки не намагались поводитись рівно, ми все одно розуміли, що справи не дуже веселі .

На жаль, бабусі довелось через її роботу повернутись на Інгулець. Ми сумували і спілкувались через вайбер щовечора.

Обстріл. Загиблі невинні. Сльози на очах мами і дзвінки до бабусі з тремтячими руками. «Господи, жива!» - мама надривно почала плакати, а я обіймала її і розуміла, що маю заспокоїти менших.

Відтоді я стала дорослішою.

Весну змінило літо, а мрії про відпочинок змінились на нестерпне бажання скорішої перемоги України.

В наших серцях, наче уламки, ниє біль за тих, кого ми втрачаємо. Я почала іноді прокидатись від жахів. До сих пір пам’ятаю плями крові на землі…

Ніколи не втрачала свідомості від вигляду крові, навіть колись мріяла, про вступ у медичний заклад. Але, коли ти розумієш, що ті плями крові, то невинні життя, відібрані клятими «визволителями» - починаєш мимоволі втрачати спокій і рівновагу.

Ніби земля під ногами стає не твердою, а хмари нижчі і темніші.

На дворі був спокійний серпень. Я, як і більшість мріяла, що саме тепер настане перемога!

Раптом в татка заграв телефон. Після розмови він дуже змінився. І вже ані я, ані брат, котрому у травні виповнилось лише дев’ять, не питали, що з ним. Мама підійшла і мовчки взяла за руку тата. Тихе й болюче: «Хто?».

Нові втрати, біль. Розуміння того, що ти лише маленька людина. Намагання бути врівноваженою, дуже сумний тато.

Втомилась!!!

Господи, то як же втомились ті хлопці і чоловіки, які нас захищають?!

Осінь… Така прохолодна. Ми почали навчання і у всіх додалося клопоту.

Сирени. Знову сирени. Навіщо їм ще й наше місто? Навіщо їм Україна?

Ми чуємо кожного дня постріли. Іноді земля здригається. Ці нелюди згубили вже багата життів, але не зупиняються.

Написати рядки про весь цей біль було не з легких завдань. Останні дні, після новини, про маминого колегу, мені було важко писати . Мама вторила таткові: «За що?», «Він же позитивна і мирна людина!». Татко намагався їй пояснити, що все це скоро закінчиться і більше не буде болю.

Я дивилась у заплакані очі і чомусь теж плакала. Ніколи не знала цього хлопця, але відчуття, що це теж чий-то син, брат, хлопець мене не покидало.

З’явилось відчуття, що не закінчу своєї розповіді. Ніколи не була особливо талановитою у написанні творів, а тут ще й стільки всього на душі. Лише несамовите бажання поділитись своїми почуттями допомогло закінчити есе у крайні терміни.

Чи зламається воля наша? Чи здамося? Чи покинемо рідну землю? Чи зневіримось у наших воїнах?

Ні!!

Не зламна наша воля

І не здамось ніколи

Земля моя, не їх!

Ми віримо в захисників !!!