... Я була вдома. Був страх, не можу передати який. Пам’ятаю, ми були в городі. Мені здалося, що в нас над головою летів літак і щось майнуло. Він вибухнув, полетів за село. У нас переляк був, звичайно, усе пострибали в підвали, а коли все стихло, повилазили. Більше такого не бачили, але стрільби були.

У грудні, напевно, 2017 року влучило до нас. Мене минуло, але скло вилетіло на горищі, а так більш-менш. Страх жахливий.

Особливих руйнувань у мене не було. А ось у батька всі вікна вилетіли, він не вижив через це. Три роки його немає. Ось це все боїмося...

Вода та їжа в нас є, у мене свій город. Нічого, виживаємо.

З 2015 року в нас, напевно, [воєнних дій] тут не було, було десь далеко, ми чули, але не бачили. Усе одно живемо в страху. Не можу передати, десь бахає. Можуть і вночі. Почуєш – одразу прокидаєшся. Жахливий страх. Боюся, навіть сама не знаю, чого. Добре, якщо торохнуть і на смерть, а якщо, не дай Бог, інвалідом будеш?

Моя мрія – мої онуки, уся мрія. Один уже працює, друга закінчує 11 клас. Радію. Вступити б, відучитися та щоб їх не торкнулася війна. Вони живуть у Бахмуті. Приїжджають до мене, я їжджу до них.

Ми отримували допомогу від Фонду Ріната Ахметова. Давали татові, йому було вже близько 80-ти. Була ще польська гуманітарна допомога – давали городні приладдя. Не пам’ятаю, у якому році, але під час війни була ще грошова допомога. Звичайно, це була підтримка, спасибі велике.