Пономаренко Анастасія, студентка Одеського вищого професійного училища морського туристичного сервісу

Вчитель, що надихнув на написання есе: Буц Олена Олександрівна

«Війна. Моя історія»

Розуміння війни в мене та моєї родини почалось ще до повномасштабного вторгнення. 
Я народилась в Донецьку,  ще малою я з батьками переїхала до Одеси, але родичі там залишились,  бо у 2006 році ніхто не знав,  що відбуватиметься далі. Ми з батьками щороку їздили в гості.

Донецьк в моїй пам'яті лишився таким, яким я бачила його в останній раз, влітку 2013 року. У 2014 році в мене було розуміння,  що відбувається,  але я, як мала дитина,  сподівалась,  що все нормалізується і, що до нас це не дійде  але, на жаль, це не сталось. 

Було дуже важко,  бо родичі лишились в Донецьку, і кожен раз, як ми зв’язувались, вони розповідали про вибухи та прильоти, і це було жахливо.  Малою я мріяла про життя в Донецьку, бо мені дуже подобалось те місто,  на превеликий жаль, це так і залишиться  мрією.

24 лютого я прокинулась від вибуху за вікном, тоді я не зрозуміла, що це був саме вибух і в мене не було звички одразу брати телефон і перевіряти, що це гупає за вікном. І десь за годину у молодшого брата дзвенить будильник та мама заходить і каже, що він не йде до школи, бо розпочалась війна. Ми не знали як і що буде, ми не могли поїхати, батьки хотіли нас з братом відправити або за кордон, або кудись на захід України, але я не погодилась тому так і залишились  в Одесі.

Перші місяці весь час був увімкнений телевізор,  щоб було якесь розуміння, що відбувається, і що робити. Було страшно, не дивлячись на те, що ми не на кордоні, ми морське припортове місто, і я думала, що окупанти зайдуть до нас з моря. Я дуже переймалась за брата. Він сильний хлопчик. Ми багато говоримо з ним, але він все-таки ще дитина і йому могло бути важче. Були дні, коли ми ночували в коридорі. Мої домашні улюбленці завжди лякаються вибухів за вікном, особливо на початку, бо і для них це було по іншому. Мене відволікало навчання, я так багато часу, зазвичай,  не приділяла навчанню, але воно реально дозволяло не думати про війну та ті жаливі новини, хоча б декілька годин.

Я розумію,  що на фоні усіх історій, які набагато страшніші та гірші, моя історія здається більш-менш спокійною та нормальною, адже я не була в окупованому місті, за що вдячна нашій армії та ЗСУ, але в перші тижні мені було страшно, навіть з дому вийти.