Доньку ми з чоловіком хотіли дуже сильно. З’явилася донечка, а потім ми не хотіли [дітей], звичайно, боялися через те, що війна. Ну, народився ще один синочок маленький.
У нас тепер троє діток: два синочка і лапочка дочка. Виховуємо, у садок ходимо. Страшно, бувають такі моменти, що дуже страшно.
Іде війна. Все в нас замкнено зараз, не виїхати, сидимо на місці. Виїхати в якесь місто на атракціони або в парки ми не можемо, не дозволяємо собі просто. Увесь бюджет іде на продукти, на памперси.
Граємо всі разом, вчимо літери, готуємося до школи. З молодшою донькою ми малюємо. Дуже сильно вона злякалася. Стріляли, вона злякалася сильно і погано через це розмовляє. Вона була маленька, їй півроку було. Ми грали. Було чутно, як стріляють. Чоловік каже: «Давай підемо до підвалу». Кажу: «Ні, не підемо». Дотягли до того, що вимкнули світло. Чоловік все-таки вмовив піти до підвалу.
Ми тільки спустилися, і сусідам прилетіло. Вони залишилися без вікон, без воріт, без паркану – без нічого. Повністю всі вікна вилетіли. У них повна хата осколків була, і ми залишилися точно так само без вікон. У нас вилетіло все повністю скло, літню кухню нам пошкодило. Донька злякалася від самої вибухової хвилі і тепер погано говорить. Ми до логопеда звертаємося, він з нами займається.
Вона мовчала дуже довго. Навіть «мама» не говорила. Хоча до цього ми вже говорили «мама», і вона припинила. Старший син тоді дуже злякався, а донька припинила розмовляти. Страх сильний був, що вона взагалі не буде розмовляти.
Ми сподіваємося, що буде все добре, що налагодиться все, що закінчиться війна. Більше не будемо боятися цього всього. Наші дітки будуть рости в мирній Україні, без страху.
.png "Він був справжній герой")
.png "Привезли Катю додому, поховали в садку")
.png "Імена")
