Тут було добре, рибалок було багато. Гудів хутір. І тут все одразу припинилося, моментально. Поприїжджали, позаміновували. Зараз я не можу за город вийти, там розтяжки. Навіть не можу піти до сусіда. Усе, життя закінчилося.
А все починалося так: сидимо ми з бабусею на лавочці, дивимося – он там, у сусіда, стовп із землі гух! Ми вискакуємо, два дурня старих, біжимо за теплицю і дивимося, що там вибухає. Потім, як почало ближче, тоді в підвал тільки спустилися. Уже штуки чотири снаряди вибухнуло.
Почали бомбити. 80-ті, по-моєму, міни, бабах-бабах. Бабуся каже: «А ну, давай швидко до сараю!» Побігли. Я повернувся, нагнувся, воно як дасть десь поряд. І мені вдарило по спині – і одна зараза встромилася.
Куди звертатися? Тоді не працювали ні лікарні, нічого, ні швидку викликати. Світла не було. Куди звертатися? Бабуся в мене доктор, заліпила чимось, я не знаю, може, глиною замазала. От і все.
Пожежа страшна була. Усе горіло навколо, метрів 20 стовп полум’я стояв. Уся трава суха. Ось так живемо й думаємо, як доживати. Куди їхати? Кому ми потрібні? Людей місяцями не бачу. Тут метрів 300-400 нікого немає.
Сподіваюся на що? Щоб усе налагодилося. Щоб я міг поїхати до міста спокійно, як я їздив раніше. Дорогу, якщо б зробили... Щоб я спілкувався з родиною, з дітьми.
.png "Він був справжній герой")
.png "Привезли Катю додому, поховали в садку")
.png "Імена")
