Оксана довго не виїжджала з Золочева – не хотіли кидати домівку молодший син і мама. Але життя стало таким нестерпним, що вони змушені були виїхати
Я мешкала в Золочеві. Мені 53 роки. Жила в хаті з мамою та шістнадцятирічним сином, а ще в мене є дорослі донька і син, вони живуть окремо.
Два місяці ми жили вдома після початку війни. Але то було страшне життя. У нас хата старенька, погріб не дуже хороший, а бігати у пошуках сховища - погана затія. Моторошно було бачити і чути прильоти. Страшно було, коли онука залишалась у мене ночувати – я не знала, куди бігти і як дітей рятувати, коли вночі починали стріляти.
Про те, що почалась війна, мені сказала сестра. Вона жила на заході України, зателефонувала мені о четвертій сорок і сказала, щоб я збирала речі, дітей і їхала до неї. Я нічого не могла зрозуміти. Ввімкнула телевізор і почула, що почалась війна. Я працювала у магазині солодощів. Ще два дні на свій розсуд я ходила на роботу, але наступного дня з сусіднього села подзвонила донька і сказала, що до них зайшли танки, чиї – невідомо. Я швидко зачинила магазин і побігла додому. Це був, певно, найстрашніший момент за всю війну. Я бігла, а над головою в мене летіли ракети.
Дідусь років сімдесяти спитав мене, чого я біжу. Кажу йому: «Теж біжіть – ракети летять!» А він відповів: «Що буде, те буде».
В окупації ми не були, але жилось важко. Перший час всі магазини були зачинені, не можна було нічого купити. Через деякий час почали працювати приватні магазини. Ми звикли стояти в черзі по хліб. Звикли розуміти, коли снаряди вилітають, і коли летять на нас.
Ми всі сподівались, що обстріли - ненадовго. Адже ми колись були в одному СРСР, росія була братньою державою. А тепер я не розмовляю з сестрою чоловіка через те, що їй у росії «промили мізки». Ми родом з заходу України. І тепер людина, яка тут народилась і зростала, говорить, що ми всі «бандерівці» і вбивці. Звідки тут «бандерівці»? Вона особисто бачила, що їх тут немає. Після цієї розмови я заблокувала її номер у себе в телефоні.
Спочатку ціни тримались, а потім почали підніматись. На десятий день війни привезли перший раз допомогу. Люди наші, золочевські, допомагали населенню, наскільки могли. Привозили молоко, напівфабрикати, муку.
Дякувати хлопчикам – привозили хліб постійно.
Багато людей приїхали до нас із Харкова. Сільські старости допомагали переселенцям.
У мене немає чоловіка, але є діти і онуки. Старший син виїхав з дітьми. У доньки в сусідньому селі не було світла, вони увесь час у погребі ховались. Тож ми з родиною доньки та сватами в квітні поїхали в невідомість – аби лише виїхати.
Приїхали в Полтавську область. Розташувались в селі. Там люди дуже хороші: надали нам житло, дали їсти, натопили, ліжка принесли. Ми їм дуже вдячні. Коли ми туди приїхали, увесь час лякались, щойно щось бахне.
Вдома ми боялись випускати дітей на вулицю. Обстріли починались раптово. Якось діти щойно вийшли - і полетіли снаряди. Це щастя, що донька схопила семирічного онука за курточку і затягла в дім, бо по дверях почали бити уламки. Ми довго оговтувались на Полтавщині після такого життя. Я не хочу, щоб мої діти та онуки таке бачили. Скоріш би це все скінчилось.