Алла Петрівна вивезла доньку з небезпечної Донеччини до тітки в Черкаську область. Тепер вони дуже сумують за всіма рідними, що залишилися вдома.

23 лютого 2022 року для моєї сім'ї був звичайний день. Я була на роботі, дочка в школі. Ввечері до нас завітали батьки з нашою улюбленою собачкою. Ми походили містом, зайшли в улюблені магазини. На Новій пошті забрали вбрання, яке замовляли на 8 березня. Все було добре. В чудовому настрою лягли спати... 

Зранку 24 лютого прокинулись від жахливих звуків, коли громили сусідній Краматорськ. Тоді й зрозуміли, що розпочалася війна. Тоді вчителька моєї дочки повідомила, що в школу не йти. А мені на роботу потрібно. Дочка слово «війна» дуже розуміє і дуже боїться. 

Розуміючи можливі наслідки війни, дочка дуже переживала за мене: як я дійду до роботи, як я прийду з роботи. Вона дуже переживала, бо я в неї одна, її батько дуже давно нас покинув. На фоні переживань у неї виникли проблеми з кишечником - він дуже почав боліти.

Дочка перестала їсти, пити дуже довгий час. І війна для мене пішла на другий план.

Слава Богу, у місті залишився лікар, який повернув мою малечу мені здоровенькою! Та все рівно, коли бомбили наше місто, дочка дуже лякалася та нервувалася. Тому ми ще в середині квітня виїхали с рідної Дружківки.  

Нас приютила рідна тітка в селі в Черкаській області. Нестачі їжі не було. Нажаль, мої рідні - батьки та бабуся 90-річня - залишилися вдома. У бабусі після початку війни виявилися проблеми зі свідомістю. Вона прожила другу світову війну, та от зараз - знову...  Крім того, з ними залишилися наші кіт та кішка, яких ми с дочкою виростили з малечі. Ми за ними усіма дуже сумуємо. Коли ми виїхали з дому, взяли с собою свої улюблені речі. Вони нагадують про рідну домівку.