Лисенко Анастасія, учениця 11 класу Комунального закладу «Харківський ліцей №124» Харківської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ламанова Світлана Вікторівна

Війна. Моя історія

Того року зима закінчилась не так, як завжди, змінивши життя всіх українців. У лютому сталася трагедія, що збудила весь світ. Війна вплинула на кожного – і на дорослих, і на дітей. Усе наче перевернулося з ніг на голову. Сотні тисяч чи навіть мільйони скалічених доль. То ж  як ми, юні українці,  побачили війну?

Зарево, гучні вибухи, будинок, що наче підстрибує, і батьки, що залетіли до кімнати. Незважаючи на емоційну реакцію, повне розуміння все ж відсутнє. Ще ніхто не усвідомлює, чому, можливо, доведеться відмовитись від такого комфортного і звичного життя.

Тоді моє життя перетворилося на справжнє виживання. До цього воно було сповненим щирими посмішками, мріями й надіями. Після початку війни усі плани й сподівання, неначе кришталевий келих, кинутий об стіну, розлетілись на дрібнесенькі шматочки. Різнокольорові барви, що наповнювали моє життя, стали лише відтінками сірого.

У моїй пам’яті назавжди залишиться те, як мене зірвали з ліжка і просто закинули до ванної кімнати, як поблизу тремтіла сестра, а у моїх руках – котик. А ще дзвін скла у сусідній кімнаті.

Ніколи не забуду ту тиху ніч, після якої ми вирішили повернутись додому. Пам’ятатиму: осяяне небо, вибухи десь поблизу і мої надії на мирне життя. А потім був “другий день народження”. 28 лютого. Я була у себе в кімнаті, і в якийсь момент все почало тремтіти, лунали вибухи, ми швидко вдяглися та спустились до підвалу, а коли стихло, побігли до бомбосховища.

Тільки ми добігли, як земля почала дрижати… Доріжка, якою ми щойно рятувались, була обстріляна ворожими снарядами. Коло за колом прокручуються перед очима всі моменти колишнього життя. І розумієш: цей день міг стати останнім.

Уже не залишилось надій на швидкий кінець. На душі пусто. Лише бажання, аби все це закінчилось. І раптом малюнки на стінах! Це сестра та син хрещеного зробили їх у бомбосховищі. День виїзду з Харкова. Мій любий Харкове! Його було не впізнати вже третього березня. Вулиці були порожні, жодної людини, як у якомусь постапокаліптичному фільмі, і це жахало.

А потім: уперше за тиждень зателефонувала двоюрідна сестра і повідомила, що вони з родиною виїхали з окупованої території. Це було найкраще, що я чула за останній тиждень!

Пізніше, десь на заправці в Кам’янець-Подільському неочікувано  до мене підійшов військовий, подивився на нашу машину з харківськими номерами і сказав: “Не сумуй, сонечко. Я зроблю все, аби ви повернулись додому”. Посміхнувшись, він пішов. Його добру посмішку я не забуду ніколи.

Далі було найгірше: нам довелося поїхати за кордон. Кордон у ті дні – найнеприємніше місце, усі плачуть, бо доводиться залишати родину, країну і своє життя. Обійми тата, зачинені двері потяга – і ми опиняємось в Італії.

Я впевнена, Італія дуже гарна, але я просто потрапила туди не в той момент і не змогла оцінити всю красу цієї країни. Усе буле таке холодне, нерідне і в якомусь сенсі огидне. Я дуже вдячна італійцям, що допомагали  нам, але знаходитись там було нестерпно. Кожен день я сумувала за татом і нашим котиком, що залишились в Україні, за друзями, рідними і своїм минулим життям. Тоді я остаточно зрозуміла, що наша Україна –  найкраща.

Ми пробули в Італії майже три місяці, але коли повернулись, емоції були непередавані. Зустріч з близькими, свобода і запах рідної землі.

Повернувшись до Батьківщини, ми активно допомагаємо нашим захисникам. Найважче – розуміти, що хтось вже не зможе обійняти близьких чи повернутись додому, у когось більше немає батьків, а в когось –  дитини…

Дорогі українці! Такі вже часи. Україна виборює незалежність. Цей шлях важкий, але відвага оборонців та наша віра в перемогу роблять нас сильнішими.

Ми крокуємо до того дня, коли зможемо жити в країні миру, де кожен громадянин буде мати можливість реалізувати свій потенціал та жити щасливо. А моя історія  війни залишиться в спогадах.