Єрьоменко Руслана, учениця 11 класу Балтського ліцею №2 Подільського району Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Куземко Любов Іванівна

Війна. Моя історія

Моя рідна земле, моя Україно! Люблю тебе усім серцем своїм! А як же інакше? Хіба можна не любити твою красу? Ти вмієш здивувати найпримхливішого українця й найвибагливішого гостя! Для цього в тебе є все!

Осінь причепурила тебе на славу: одягла дерева у дорогі шати, розсипала золото по землі, заквітчала клумби в різнобарвні хризантеми... Рай!

Але небо чомусь не радіє, спохмурніло, дише тривогою...  Люди - найцінніший скарб твій, Україно, — теж у журбі, жалобі... Чому? Усе просто: іде війна... Пам’ятаю той страшний ранок... Телефонний дзвінок. Налякана мама, стурбований батько. У Подільську, що за 25 кілометрів від Балти, загинули 22 людини від ракетного удару.

Почалась паніка. Усі збирали документи, тривожні валізи, радилися, що робити. Першим опанував себе батько, оголосивши тверде рішення: “Ніхто нікуди виїжджати не буде! У цю страшну годину ми не покинемо свою країну. Ми потрібні своїй державі!”

Спочатку був страх, біль, сльози, розпач, але все швидко минуло.  Мама, не роздумуючи, збирала теплі речі, продукти й разом із батьком відвозила в гуманітарні центри. Батьки плели сітки, заготовляли м’ясні та рибні консерви, допомагали, чим могли.

Я, навчаючись дистанційно, виготовляла окопні свічки.

Я стала боятися рідного неба, бо бачила на власні очі ворожі ракети, чула їх свист, гул.  Мені дуже боляче... Я все думаю: “Рідна земле, моя Україно, скільки разів стікала ти кров’ю під ногами різних поневолювачів,  скільки прекрасних синів і дочок втратила ти у грізні роки війни ! За що,  моя нене, знову страждаєш?”

Чому я, засинаючи й прокидаючись, із острахом думаю: “ Лиш би не звучали сигнали повітряної тривог? Чому моє щасливе дитинство перервала проклята війна? Чому моя мама кожного дня приймає заспокійливі пігулки й із сумом поглядає на мене? Чому батько стривожений? “

Моя сестра в цьому віці вважалась ще дитиною. Мені здається, що я подорослішала одразу того ж таки дня — 24 лютого... Я все прекрасно розумію, але змиритися з цим лихоліттям ніяк не можу.  Попри все я впевнена, що це жахіття скоро скінчиться, бо ми, українці,  усвідомили, що хто, як не ми, буде боронити нас від ворога.

Нам пощастило, тому що в нас найкращі захисники держави: сильні, мужні, витривалі! Вони не сплять — стоять на варті нашого життя, а ми їм допомагаємо в усьому, молимося за них, наших Янголів-Охоронців!

Ми  пам’ятаємо трагічні сторінки нашої історії і розуміємо, що тільки разом взявшись до зброї, затуливши собою клаптик рідної землі, вистоїмо, переможемо й збережемо нашу неньку для вдячних нащадків! Я твердо переконана, що перемога буде скоро, і я навчатимусь  у своїй  школі, буду знову  гуляти вулицями рідного міста, садити дерева, вирощувати квіти...

Моя мила Україно, я вірю, що ми здолаємо ворога-терориста, здобудемо Велику перемогу, заставимо усіх причетних до цього звірства ХХІ століття нести відповідальність за свої вчинки! І віра ця в душі моїй, бо майбутнє України в руках молоді.

Поклик рідної землі має бути святим: де б ти не був,  українцю, захвилюйся аж до сліз, почувши рідне слово! Ми, молоде покоління,  усе зробимо, щоб наша держава була дружньою, сильною, міцною і щасливою. Моя Україно! Про тебе, прекрасну й могутню,  будуть знати усі народи світу! Я тобі обіцяю, що про славу твою  величаву я навчу співати й небеса!!!