Я з Миколаєва. Чоловік – військовослужбовець. Його мобілізували 24 лютого. Потрапив у полон у Маріуполі. Ми досі чекаємо на його звільнення. 

Прокинулися від вибухів у місті. По аеропорту було завдано удару. Потім ми зібрали речі. Чоловік поїхав до військкомату, а я - до батьків у село. Потім була окупація, а чоловік потрапив у полон. Наразі є підтвердження від Червоного Хреста, і фотографію його російський канал показував. А так – ні дзвінка, ні листа від нього. 

Його бачив один хлопець, який повернувся. Він сказав, що все нормально, що чоловік переживає, як ми там, бо коли він потрапив у полон, то знав, що ми в окупації. А що з чоловіком зараз – мені невідомо.

Зв'язок пропадав то в нього, то в нас. Ми ходили й ловили мережу, щоб зв'язатися. Або його побратими виходили на зв'язок і передавали, що все нормально. А потім вони в полон потрапили.

Я з дитиною живу у батьків у колишньому Снігурівському районі. Ми сюди приїхали 25 лютого, а з 19 березня Снігурівку окупували. Через місяць ми виїхали до Миколаєва, і якраз дізналися, що чоловік потрапив у полон.

Наше село розташоване так, що ми могли виїхати через блокпости ЗСУ. Але дорога до цих блокпостів прострілювалася росіянами. 

Ми виїжджали рано-вранці. Був туман і погана видимість. Нам пощастило, ми швидко проскочили. А так – світла не було майже рік. Хліба не було. Волонтери боялися сюди їхати. 

Сестра з чоловіком і дітьми виїхали десь через тиждень після нас, і чоловік сестри зміг довезти людям якісь харчі, медикаменти. Мало хто залишався в нашому селі під час окупації. Чоловік двадцять, певно. А з сусідніх сіл – Євгенівки, Павлівки, Василівки – росіяни вели обстріли нашого села, хоча Збройних сил України в нас не було. Хлопці сюди навіть не підходили. 

Батьки теж виїжджали. Сестра з чоловіком пізно поїхали. Брат залишився, дивився за хатами. Тут лише декілька сімей зоставалися з дітьми і старі люди, які не захотіли їхати. Але зараз уже майже всі повертаються в село. 

Поступово відновлюється все. Людям із шифером допомагають, із дошками, рейками. Або ж власним коштом відновлюють. У хаті в нас розбили вікно, то ми самі купляли й ставили. Шифер трохи побило, то можна було відновити. У деяких людей прямо по хаті був приліт. По сараях були прильоти. Господарство в селі постраждало, і ангари вигоріли після влучань. Садка немає. Усе потрібно відбудовувати.

Наша родичка живе в сусідньому селі. У неї двоє синів військові. Говорила, що в росіян питали, чого вони обстрілюють їхнє село, адже тут нема українських військових. А ті відповідали, що там «нацики». Про мирне населення таке казати й обстрілювати його! Деякі люди, коли виїжджали в сусіднє село, щоб купити продуктів, нашим хлопцям передавали, звідки й куди ведуть обстріли росіяни. І після цього нам заборонили туди їздити. 

Війна закінчиться, коли росіяни підуть із нашої землі. Мрію, як чоловік повернеться, усе налагодиться, і ми будемо жити мирно – без росіян.