Навіть в окупації співробітники сонячної електростанції охороняли обладнання і зберегли більшість панелей, хоча рашисти й погрожували їм зброєю

Скоро мені 63 буде. Маю дружину, сина, доньку. Жив у селі Новокондакове Миколаївської області. Був дома, коли росіяни заходили в бік Снігурівки. Це було в мене на очах. 

В перший день подзвонив син з Миколаєва. Якраз у них бомбили Кульбакине, і він про це розказав. Нам теж тут дісталося - через нас летіли всі ракети. Тут лінія оборони проходила, і як ніч наставала – починалася стрілянина. Дуже було страшно.

Шокували постійні обшуки, перевірки. Це взагалі - дикі люди. Я сховав зброю, і мені довелося пережити два обшуки. Вони заходили до будинку, речі розкидали. Жінку свою я вивіз. А рашисти мені навіть город перекопали, коли шукали. Прийшли, нагидили і забралися. А через тиждень знову приходили з обшуком. 

Росіяни робили, що хотіли. Могли кожної хвилини перекрити село з усіх сторін і вдертися до хат. Якщо їм хтось не сподобався, могли зробити що завгодно. Ми не знали, чого від них чекати. Могли забрати «на підвал». Морально було тяжко. Я ще й ходив на роботу. Нас попросили зберегти сонячні підстанції. Наша фірма – «Солар Сервіс Україна».  

Росіяни трохи забрали, але не так багато. У нас 52 тисячі каналів, а вони забрали тільки 288. Бо ми охороняли. Вони й автомати на нас направляли, але не стріляли. 

Звичайно, ми вірили, що наші вернуться, і берегли обладнання до останньої хвилини. Нам потім навіть подяку оголосила наша дирекція. Але все одно це було страшно, бо в росіян були автомати… Що ми їм могли зробити?  

Виживали, як могли. Згуртувалися. Дизелем накачували в басейн води. По хліб посильні їздили і привозили нам. А все інше було своє: і сало, і помідори, і цибуля. Ми ж у селі. Не голодували. Без світла було складно, звісно. Але пережили… Це ніколи не забудеться. 

Раніше я ніколи не пив. А тут – війна, і алкоголь став єдиним спасінням, бо морально було дуже тяжко. Спілкування як такого не було. Тут мало хто залишився, і переважно люди мовчали.

Люди допомагали одне одному. Ділилися і продуктами, і ліками, і всім. Навіть із похоронами допомагали: яму рили, труну робили. А батюшки не було. 

Війна закінчиться нашою перемогою. Крим і Донбас будуть нашими. Племінник воює, а я вже не можу - вік не той. Жаль, що молодих хлопців стільки гине. Війна закінчиться не так скоро. Можливо, і буде якийсь «договорняк», але нам треба їх виганяти. Поки що ми не можемо росіян подужати, бо їх занадто багато. А на той рік переламаємо ситуацію. 

Будемо хліб вирощувати, мед качати. Головне зараз – вигнати орків із нашої землі. Вони нам стільки горя принесли, стільки руйнувань! Нам потрібно буде все відбудовувати. Але нічого, все буде добре. Все буде Україна.