Перемога Вікторія

9 клас, Осипенківська ЗОШ 1-3 ступенів

Вчителька, що надихнула на написання – Харченко Юлія Юріївна

Війна.Моя історія

24 Лютого приблизно о 3:40 ранку я прокинулась від гучного вибуху. Дім тремтів. Я подумала, що то грім. Пролунало ще 2 вибухи. Налякана я вибігала в коридор, де зустріла батька, який збирався піти на вулицю, подивитись, що там відбувається. Ті хвилини, які я чекала тата з вулиці, здавалися вічністю! Батько зайшов у дім та заспокоїв, що все нормально, і сказав, щоб я йшла спати. Я повернулася у ліжко, з думкою, що вранці, піду до школи. О 7 годині мене розбудив телевізор.

Лунали новини - почалась війна. В школу я не пішла. Батьки слухали новини й водночас збирали тривожні валізки, про всяк випадок.Час від часу, десь далеко лунали вибухи.

Я переписувалась з однокласниками - всі були налякані та розгублені, ніхто не знав, що робити далі. Я сиділа перед телевізором і нічого не розуміла - можливо я сплю? Як таке може бути? Ми з мамою заклеювали вікна скотчем. Підготували підвал - поставили стільці, взяли з собою пледи, їжу, воду.

Невеликий ліхтарик освітлював приміщення, позаду мене на поличці стояли закрутки на зиму, поруч з ними мати поставила ікону.

Було холодно та пахло сирістю. Навіть перебування в підвалі не давало нам почуття спокою. Поки було тихо, ми були у дворі, біля входу в підвал. Як тільки чули вибух - щомиті бігли у наше укриття. Наші собаки теж ховалися з нами! Я думаю вони все розуміли, бо незадовго до того, як ми чули вибух, вони скавчали, гавкали та розгублено бігали по двору. Так пройшов перший день. Ввечері ми вирішили спати в будинку. Я спала з батьками, бо мені було дуже страшно. Спали ми в одязі, щоб вночі бігти в підвал під час вибухів. Це була найстрашніша ніч в моєму житті! Я так думала. Але ж страшних моментів було ще безліч.

Я довго не могла заснути. Я боялась,що якщо засну, то я більше не прокинусь. Так проходили всі дні - однаково, страшно й довго. Я визирала в вікно і бачила, як по нашим вулицям проїжджали ворожі танки, їх було так багато, що я збивалась рахуючи їх.

У квітні тато став наполягати на тому, щоб я і мама виїхали. Ми з мамою цього не хотіли. Не хотіли залишати свій дім! Але тато переконав нас, що наш від'їзд тільки на 2 тижні, а за цей час нас звільнять і ми повернемось додому. Ми зібрали самі необхідні речі. 8 квітня ми прокинулись о 5 ранку, склали речі в машину. Помолилися. Попрощались з татом і нашими собаками. Вирушили в невідомість.

Досі пам'ятаю, як я дивилась у вікно і бачила тата, який махав нам рукою. Ми від'їжджали все далі, а тато залишався на місці.

Проїжджали через блокпости - їх було багато. Об'їжджали міни, стояли в пробках, повз нас на великій швидкості рухались ворожі танки. Було страшно.В вечері ми вже були в Запоріжжі. Там ми жили приблизно 3 місяці. Моя сестра з її чоловіком, які через війну, спочатку виїхали з Харкова до Львова, а потім до міста Ірпінь, запросили нас переїхати до них. Ми погодились.Наразі ми живемо в Ірпені вже більше року. Виїжджали на 2 тижні, а залишились на півтора року. Тут, в Ірпені гарно, але я дуже сумую за нашою рідною домівкою. Кожного дня я мрію, що нас звільнять, і ми повернемось додому. Уявляю, як ми будемо обійматись з татом, як будемо прогулюватись нашими знайомими та рідними вулицям. Чекаю на зустріч з однокласниками і вчителями! Я вірю, що скоро настане день, коли я прокинусь від новини про перемогу!