Притула Іуліанія

9 клас, Ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою “Патріот” Харківської обласної ради

Вчителька, що надихнула на написання – Перепелиця Любов Вікторівна

Війна. Моя історія

На щастя, моя історія у війні не претендує на високе визнання. Вона знакова лише для мене і моєї сім’ї...і то є добре...

Війна для мене почалася, як і для всіх, - пробудженням в іншому світі... Проте є одне “але”. І сталося воно увечері напередодні війни. І, можливо, уже це було початком...

...Мама чомусь вирішила, що саме у цей день треба зробити закупи “стратегічних” продуктів, чого ні разу не робила. Вона принесла батон хліба (у нас дома була ціла паляниця, її б вистачило ще на пару днів), кілька “мівін” і згущене молоко. Мій молодший брат хотів відразу ж поласувати смаколиком, та мама сказала, що це на крайній випадок. І додала: “А раптом війна, і нічого смачненького не буде...” Нас із братиком засмутила ця фраза, а вранці...

Вранці пробудження від надраннього телефонного дзвінка дало знати, що цей день кидає нас у прірву.... Із уривчастих фраз мами зрозуміла, що почалася війна. Напруга по всій квартирі. Відчувала страх та переживання своїх рідних, через це непокоїлася про їх емоційний стан. Стримуючи тривогу та відчай, спокійно виконувала настанови матусі.

Під гуркіт бомбардувань, під тупіт багатьох пар ніг по сходах під’їзду та у квартирі поверхом вище під маминим керівництвом я спокійно і послідовно (сама собі дивуюся) акуратно клала вечірній смаколик разом із буханцем, “мівіною” та іншими речами першої необхідності у два великі туристичні наплічники. Виявляється, мама, хоч і не зібрала тривожні валізки (щоб даремне нас не травмувати), проте чітко знала, де все необхідне лежить, бо готувалася до такої болючої сутності.

...Скрип дверей і поворот ключа у замковій щілині...

...Внутрішній бій між тривогою і спокоєм...

На горизонті палав чугуївський аеродром, над нашими головами щось летіло, як у страшному сні: чи то літаки, чи то ракети, чи то наші, чи ні — не знаю...

Почалося наше “підземне” життя... Людей було багато, всі налякані, а мама здавалася мені найсильнішою.

Вона всіх підбадьорювала, заспокоювала, намагалася зробити щось, щоб новим сусідам було затишно у сховищі.

А для нас робила все, щоб ми якомога менше боялися. І “згущенка” у перші дні війни була найсмачніша за все життя...

Найскладнішими були перші три місяці війни, і ми провели їх у сховищі. Ситуація дозволяла жити у квартирі, але мамі так здавалося безпечніше, бо “прильоти” у селище були: ми залишилися без приміщення рідної школи... Та то таке... Страшно було, коли виявилося, що ми відрізані від усіх рідних, які живуть у Харкові та Куп’янському районі. Оце очікування “смс” від найрідніших... Відчай, що вони потрапили в окупацію... Безпомічність і страх, що й ми можемо опинитися по інший бік фронту...

...Я щаслива: усі мої рідні зараз на звільненій землі. Розумію, що це найбільше щастя.

Щаслива, що жива... Боляче, що дитинство понівечене.

Однак мама з татом роблять все, щоб його повернути. Мама каже: “Путін забрав дитинство у моїх дітей, а я мушу це дитинство їм повернути...” І повертає!

Ми не залишили Україну... Ми дома... Батьки працюють, ми із братом вчимося... На жаль, немає зараз наших сімейних прогулянок вихідного дня на природу чи в улюблене місто Харків — цього дуже не вистачає, але розумію, що це на часі.

Надзвичайно не вистачає бабусі, яка живе у “червоній” зоні, і ми не можемо до неї поїхати. Сумую за двоюрідними братиками і сестричками, яких доля розкидала по Україні та за її межами... Вболіваю за двоюрідного брата — офіцера ЗСУ.

Він навчався свого часу в ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою “Патріот”. Це було за кілька років до війни. Я ж вступила у цей ліцей під час війни. Моє місце тут, серед майбутніх захисників України.

Війна не зламала мене, а загартувала. Я знаю, яке життя на смак, і хочу, щоб цим смаком насолоджувалися всі українці... як я сильно цього хочу...