Ми перебували вдома, коли розпочалася війна. Спочатку обстріли були далеко, а потім ставали все ближче і ближче. 

Ми з дружиною виїхали з Новоселівки, бо там жити зараз неможливо. Росіяни постійно стріляють, рівняють нас з землею. 

Дружина хворіла, дуже боялась, тому евакуювалась першою. Я залишився. Дружина дізналась, що буде ще один евакуаційний автобус, переконала мене виїжджати. Коли я вийшов чекати на нього, почався такий сильний обстріл, що я заховався у підвал найближчої п'ятиповерхівки. Перші двадцять кілометрів їхали під обстрілами. Там жити неможливо, хоча деякі люди залишились - моя матір, наприклад. Ми не можемо її переконати виїхати. 

До обстрілів з часом звикаєш. Більше того, коли тиша - це ще гірше. Коли ми приїхали, я вночі кидався, поки відійшов. А дружина досі у непростому психологічному стані. Коли тут стріляють, починає панікувати.

У Запорізькій області нас чудово прийняли. Дають допомогу, у тому числі і від вашого фонду, дякую. Попервах грошей не було - нам така підтримка була дуже важлива. 

Чекаємо, щоб війна закінчилась чимшвидше. Якщо наш дім залишиться цілим, повернемось додому. Нам здається, що там буде Україна. Ми повинні вигнати окупантів. 

Своє майбутнє ми бачимо в Україні.