У нас в Оріхові, був приватний будинок свій - ще від батьків залишився, а зараз розбито все на світі: даху немає, вікон немає. Мені 70 років, син - інвалід, дочка померла давно. Тепер переживаю, як син буде далі жити, якщо без мене залишиться.

Пам’ятаю, що на 8 березня мої сусіди повиїжджали, а ми все дивувалися, думали: ну чого його уїжджать, якщо за два-три тижні все закінчиться? І я надіялася, що воно зразу і закінчиться, що якось договоряться. Це ж не перший раз. Не думала, що так надовго це все затягнеться і буде так плачевно. Я виїхала 31 травня минуло року. 

На вулиці вже нікого не було - тільки одна пара в кінці жила. Я кормила там сусідських собак. Світла там не було, його нам постійно перебивали, то мені сусіди передали павербанк. 

Оце ще зв'язку не було, і не було до кого обізватися. За себе я б і не подумала - мені 70 років, а син – інвалід, за нього переживаю.

Десять місяців я прожила в Миргороді, а тоді переїхала у Запоріжжя - ближче до Оріхова. Думала, що може, з Токмака окупантів проженуть, то вже буду в своїх розваллях жити. А зараз у гуртожитку живу. Зайняла цілу кімнату, то дорого платить – більше двох тисяч за місяць. В принципі, гуманітарку получала, то мені нормально все було. В Миргороді теж кожен місяць давали. Тим більше, я там в приватному домі жила,  сусідам допомагала на городі, то в мене було все: і буряк, і капустина, і картопля, і морква. Так що з продуктами проблеми не було. Шокує, що так багато смертей. І мирних людей, і хлопців на війні вбивають.