Я з Бахмута, мені 39 років. Виїхала в Кривий Ріг. Батьки залишилися в Бахмутському районі, ніяк не хочуть виїжджати.

Я була вдома, спочатку війни у нас ще було тихо, а дізналася про все з інтернету.

Перевернулось все життя. Я вже переживаю другу війну: в 2014 році виїхала з Дебальцево. Втратила роботу і все, що було нажито. А мені ж уже 43 роки - дітей треба якось навчати.

З Бахмута евакуаційні автобуси, вивозили людей. Ми записалися на такий автобус. Доїхали до Дніпра, а потім у Кривий Ріг, все було дуже добре. І в Дніпрі допомогли нам, і в Кривому Розі. І накормили, так що з цим проблем не було.

Сину 14 років, він вже не маленький, а ми вдвох з ним виїжджали. Тварин ми також забрали, але віддали їх бабусі в Дніпрі. В Кривому Розі були мої друзі. Вони допомогли знайти недороге житло, тому ми тут і залишилися.

Я залізничниця. Ми знаходимося на простої, нам якийсь процент платить наше підприємство.

В мене все - заради дитини. Заради сина потрібно жити, я розумію, що немає нічого ціннішого в житті як рідні, і це мене підтримує.

Чесно, поки що не бучу ніякого майбутнього. Дуже багато втрачено, багато інфраструктури зруйновано, але ми віримо що Бог є на світі, і правда переможе.