Зі Слов’янська я нікуди не виїжджала. Це моя земля. Що буде, те буде. На початку війни не було газу, магазини були закриті. Ліки мені передавали діти з Італії. Продуктів вистачає завдяки гуманітарній допомозі. 

Найстрашніші для мене – обстріли. Я живу одна. Під час вибухів сиджу вдома й боюсь. До мене приїжджають куми, вони навіть саджають мені город. Сама я вже нічого не можу, бо пережила інсульт. 

Я мрію лише про мир. Українському народу потрібна робота та нормальне життя. Всі люди у світі однакові. Всі хочуть жити. Нехай на планеті буде мир.