Мигрин Денис, 11 клас, Іванівський ліцей Чернігівського району

Вчитель, що надихнув на написання — Андрущенко Тетяна Борисівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Один день війни – як багато можуть містити ці слова. Як би не хотілося, але я, напевне, ніколи не забуду ті дні, той жахливий місяць окупації нашого села.

Майже кожен день проходив по-різному, але дещо залишалося незмінним: безперервні вибухи, свист мін, гул російської техніки та автоматні черги.

Постійні патрулювання вулиць, перевірки будинків солдатами. Одна з таких перевірок ледь не завершилася для мене фатально. Було дуже моторошно, коли на вулиці до тебе підходять двоє солдатів та під дулом автомата починають допит…

Мене відпустили, а от моєму сусідові пощастило менше. Його забрали до себе в табір, ніхто не знав, що там відбувається. Але після того, як росіян вигнали, все стало зрозуміло.

Тіло Сергія знайшли в одній з будівель старої ферми, де вони базувались. Не хочу вдаватися в подробиці, але поховали його поспіхом та в закритій труні…

Він був не єдиним, хто не пережив окупацію. Деякі загинули від обстрілів, а декого свідомо застрелили просто так, ні за що. Дуже вразила смерть найстаршої жительки села, баби Ольги.

В другу світову війну вона в себе ховала від німців радянських солдатів, а в цю загинула у власному будинку від пострілу танка, згоріла живцем… 

А в нашої вчительки української мови чоловіка застрелили просто в хаті, а потім все спалили, щоб приховати злочин. Вже після окупації ми з друзями ходили, допомагали розбирати завали на місці згарища. А тоді, в тому холодному березні, моторошно було чути вночі завивання вітру та лязкіт заліза в розбитих оселях, знати, що десь там, під завалами лежать непоховані мерці.

Чомусь у війну постійно хотілося їсти. Звісно, в нас були овочі, картопля, консервація, яйця, але дуже хотілося простого хліба. Я зрозумів, чому старші завжди шанували хліб, цінували кожну крихту.

Коли село стало вільним, ми отримали зв’язок з рештою світу, найбільшою коштовністю я вважав коровай чорного хліба, навіть не став відразу їсти, просто вдихав його аромат.

Також пам’ятаю, як після того, коли все закінчилося, я пішов подивитися, що сталося з селом. Це було дуже сумно: я побачив розбиту вибухами та танками дорогу, згарища замість осель, зруйнований будинок культури. Він був таким гарним, найкращим в районі, ми тут проводили концерти, свята, випускні вечори. Найбільшим ударом виявилась тоді зустріч з моїм класним керівником. А саме, коли вона розповіла, що її величезний гарний будинок згорів повністю за лічені хвилини. Але вона не занепала духом, казала, головне, що всі рідні живі, навіть чотириногих улюбленців встигли врятувати.

Без сумнівів, це був найжахливіший місяць мого життя. Але ні на секунду нас не покинула надія на перемогу. Війна – це жахливо. Маю сподівання, що вона скоро закінчиться і ніколи більше не прийде на нашу землю.