Людмила Володимирівна всю війну не виїжджала з Охтирки. Згуртувались усією родиною, щоб вижити

Мені 57 років, до війни і у війну я проживала у своєму місті. Ми нікуди не виїжджали. 

Початок війни дуже тяжко згадувати. Не можу навіть передати. Це було важко і страшно. Ніхто не чекав такого.

Я хворію на цукровий діабет. Все це дуже було мені складно, бо я на інсуліні. Переживала, якщо щось станеться - я не зможу навіть ці уколи з собою взяти. А взагалі, складнощі тоді були в усіх.

Ліки доступні були. Я ж отримую їх щомісяця - то нам видали на три місяці наперед. І ще як гуманітарку ліки давали,

Найжахливіше - руйнування жилих будинків та інфраструктури. Дуже було тяжко на це дивитися й слухати про таке.

У нас тепла не було. Через тиждень, по-моєму, не стало. Світло було час від часу. А це ж був лютий – початок березня. Дуже холодно було, але вижили.

Я чоловіка тягнула виїжджати, а він сказав: «Ми ніде нікому не потрібні! Будемо вдома». Дочка з онучкою виїхали, а ми зосталися: мама моя, я з чоловіком та всі рідні. Я тоді до себе брата забирала й невістку, ми були всі вкупі. Згуртувалися та виживали.

Тяжко було їхати. Онучка й досі додому проситься. Ніяк не діждеться, щоб уже додому. Хоча там зараз і до школи ходить, і нові друзі в неї, але все одно. 

Мабуть, цей страх і стрес назавжди зостанеться і не пройде ніколи остаточно. Ніколи його не забудеш і не пробачиш. Весь час перед очима. І тривога постійна.

Дивлячись на те, що вони коять – хтозна, коли воно скінчиться. Хочеться, щоб швидше. Щоб ми, як і раніше, жили в мирі. Щоб була вільна Україна!

Думаю, що після цього має бути все добре. Навіть краще, ніж було! Я думаю, ця війна навчить чогось людей.