Я живу у Запоріжжі. Батьки мешкали у Пологах. У них там було дуже страшно, повилітали вікна у квартирі. Вони жили біля заводу, де було влучання. Довелося евакуюватися.

Ми спокійно спали, почули вибухи. О п'ятій ранку мені зателефонувала подруга зі словами: "Почалася війна". Було дуже страшно. Відтоді стан дуже тривожний. Кожна ніч - неспокійна і важка.

В батьків у Пологах з перших днів війни не було ні ліків, ні продуктів, усі крамниці були зачинені. Води і газу й досі немає. Воду підвозили, продукти ми передавали їм волонтерами. Згодом відчинили магазини, але вибір там був невеликий. Не було де зняти готівку, гроші закінчилися. Потім водопостачання полагодили.

Дуже важким був переїзд моїх батьків із окупованої території. Рано-вранці вони виїхали з дому. Добиралися довго, була спека. Кілька годин стояли на блокпосту у Василівці. О десятій вечора прибули до Запоріжжя. 

Найважче батькам було залишити рідну домівку і хвилюватися за житло, яке залишилось в окупації. Тобто складнощі здебільшого психологічного характеру. 

Багато чого ми переосмислили, дуже змінилися наші погляди на життя і цінності. Все змінилося. 

На мою думку, все буде Україна і ми переможемо. Сподіваюсь, що це станеться дуже скоро. 

У майбутньому мрію продовжувати працювати (я медсестра у дитячій лікарні), мати можливість подорожувати. Щоб майбутнє було щасливе і діти не змушені були переживати війну.