Бартош Анастасія, учениця 9 класу Закладу загальної середньої освіти: середня загальноосвітня школа І-ІІІ ст. - дошкільний навчальний заклад с.Бондурі Гайсинської міської ради Вінницької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Манчук Лариса Віталіївна

Війна. Моя історія

 Греки, римляни, германці, скандинави…українці. Зевс, Юпітер, Тор… Скільки їх ще потрібно, щоб скінчилось це прокляття? Моя гордість! Мій брат, старший лейтенант, замісник начальника штабу окремої 128-ої гірсько-штурмової бригади. Позивний "Тор" (бог блискавки і грому в германців та скандинавів), а у нашій родині – Бартош Віталій Валерійович. Закінчив академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. У 2019 році став на захист держави.

Війна. Вдивляюсь у це страшне слово і здригаюсь. Намагаюсь зібратись з думками, та не все так легко. Просто писати слова не виходить, бо в душі сидить той нестерпний біль, який не залишає мене ні на мить, а тут ти сама даєш йому шанс знову нагадати про себе. І він не спить. Одразу дає про себе знати. Твоє тіло німіє, серце завмирає, очі наповнюються слізьми, крізь які ти дивишся на жирне, чорне слово « війна » .

 Моя історія одна із тисячі історій, які пов'язані із цим страшним словом, словом " втрата ". Втрата рідної людини на війні. Це найстрашніше, тому що виправити можна все, крім смерті. Коли вона приходить у дім, життя зупиняється. Все заповнюється чорнотою, і ти не знаєш, де вихід…

Так і в нашу щасливу родину 6 березня 2022 р. прийшла страшна звістка. Загинув мій брат. Найкращий брат у світі! Мій Віталій!

Він старший за мене на одинадцять років, мій приклад порядності і людяності, мій взірець надійності, доброти, справедливості і любові. Людина з великим серцем, щирими очима і гарною посмішкою. Посмішкою, яка зігрівала усіх навколо, від якої на душі ставало спокійно і затишно. Людина, яка була для мене земним компасом, моїм захистом, провідником у майбутнє. Був відповідальним командиром, заслужив повагу серед побратимів.

Так і того страшного дня він вивів свій підрозділ з оточення, виніс на собі з поля двох хлопців, а сам загинув… Загинув у річницю свого весілля…! Його не стало… Молодий, гарний, перспективний, йому б жити і жити...Так тяжко, несправедливо, ніби душу вивернули з тебе, а назад уже вона не вміщається, а хоче летіти й летіти, не зупиняючись.

О боги всіх часів і народів! Молю вас, благаю , зупиніть це кровожерливе чудовисько! Сльози, біль, відчай, пустота… З цим дуже тяжко жити, нестерпно. Коли ти посміхаєшся, тебе болить, коли ти стараєшся чимось зайнятися, тебе все одно болить. Ти боїшся, щоб твій біль нікого не обпік і радієш, що він невидимий.

З таким болем жила й живе наша сім я, цей біль не зміг побороти мій тато, мій найкращий тато, якого через рік після смерті Віталіка не стало… Його забрав біль, отой невидимий біль, який зʼїдає зсередини. Цей біль називається горем...І знову непоправне…

Війна…Моя історія… Моя історія одна із тисячі нещасних історій. Якби не було війни, був би живий братик, якого мені так не вистачає, був би живий тато, який мене постійно обіймав, бо я була його найкращою, завжди маленькою, донечкою.

Ми збиралися б усі разом, сміялися, мріяли, жартували, можливо, я б уже бавилася з маленьким племінником чи племінницею – ми були б дуже щасливими, як колись. Були б...

Я сумую за тим щастям, в якому ми жили. Я сумую за ними, я переглядаю  все, що пов'язано з рідними. Найстрашніше прокидатися і розуміти, що сьогодні ти їх знову не побачиш, вони не прийдуть і не обіймуть більше ніколи.

Дві фотографії з чорними стрічками стоять на столі, за якими раніше збиралася наша сім`я. Два найрідніших чоловічих обличчя дивляться на нас. Вітасику було 23, а татові 46 років…

Я прошу в Бога, щоб дав нам сили з мамою не зламатися, навчитися жити з цим вічним болем втрати…