Карбан Анна, 17 років, студентка групи ПЗ-22п-1 Фахового коледжу ракетно-космічного машинобудування ДНУ ім. О. Гончара

Викладач, що надихнув на написання есе: Мандрика Тетяна Петрівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Сьогодні, друже мій, я розповім про всі мої переживання з приводу війни. На жаль, за невеликий проміжок часу сталося багато подій, про які я оповім.

І ось так співпало, що рівно за тиждень до прийдешніх подій я запитала саму себе: "А якщо війна почнеться?"

Це питання мені не давало спокою і не виходило з голови. Усі новини про натягування нитки між країнами пророкували майбутню небезпеку.

Я ніколи не цікавилася політикою, скільки знаю себе. Але тоді зацікавилася з незрозумілої причини.

Вечір 23 лютого. Я помолилася перед сном та заснула. Прокинулася 24-го о 3:00 та сіла за комп'ютер писати сайт. Мені потрібно було захистити проєкт з інформатики.

Надворі тихо-тихо, було чути навіть трохи моє дихання, але я одягла навушники і слухала музику працюючи. Поки... о 4:00 не пролунали вибухи… Я згорнулася в клубочок, мурахи побігли по тілу, заплющила очі і не бажала вірити у те, що сталося.

Чому це відбувається? Мені так страшно! Невже я помру?

Перший день війни. Я − людина, яка зовсім не цікавиться новинами, гуглила їх кожну секунду, цікавилася всім, що тільки можливо. Мене лякала навіть думка про те, що може статися.

Зі своїми однокласниками ми обговорювали всі новини, фільтрували інформацію. Деякі родини об'єднувалися та разом їхали в село подалі від міста. Деякі, як моя, переїхали на певний час у свій приватний будинок з підвалом та овчаркою. У кожного свої методи для самобезпеки.

Найбільш мене здивувала деяка адаптація людей. Сказала б, настав час безумства. І тому підтвердження - теперішнє байдуже ставлення людей до сирен, вибухів, ракет, що літають.

Пам'ятаєте перші сирени? Як ми боялися, стрімголов бігли в бомбосховище, деякі навіть ночували кілька разів, як я. Зараз все по-іншому. Люди байдуже ходять вулицями під гули сирен та вибухи. Деякі люди дивляться на ракети і знімають замість того, щоб ховатися. Ми звикли до цього? Напевно. Але якщо б про це мені сказали раніше — я не повірила.

Як і усім людям, перші дні війни мені було досить важко, але не тільки через війну: я втратила тата 10.12.21 та маму 23.03.22. І хронічний гастрит з'явився на тлі всього стресу у мене. Зараз би я хотіла спокою. Розмірне життя, без сирен, без ворожнечі народів. Припинення воєнних дій. Щоб діти на вулиці та дорослі посміхалися. Двома словами: миру хочу.

Але поки продовжуватиму навчатися на першому курсі свого коледжу. Адже я вступила на спеціальність 121, як мріяла. Учитель інформатики у школі зміг розкрити мої здібності у цьому напрямку. Це моє! В мене виходить!

Я йому така вдячна за весь час навчання в школі. Лише недавно я закінчила її, але хочу повернутись у той безтурботний час за партами. Ностальгія - всім відоме таке приємне відчуття.

Група моя у коледжі гарна. Хлопці трапилися дуже доброзичливі, ми з ними ладимо та допомагаємо один одному. Ну, і можливо, мені ще пощастило, що я єдина дівчинка у групі, буває так, буває.

Чекаю і недочекаюся моменту, коли ми зможемо разом навчатись у коледжі за партами, вдихати атмосферу студентського життя на повну. Адже я - студентка. Хочеться прожити та відчути цей період життя. Навчання допомагає вивітрити непотрібні думки і подбати про своє майбутнє, щасливе майбутнє, де, я впевнена, буде мир.