Мама Римма:
22 січня 2015 року, ми з донькою Діаною знаходилися в підвалі. Перші вибухи сталися десь о 14:30. У підвалі на той момент у нас нічого не було. Ми знайшли, що було під рукою - дошки, щоб сидіти можна було. На даний момент ми, звичайно, там вже приготували і ліжка, і все. Про всяк випадок, щоб воно було у нас.
Було страшно. Кричали, плакали. Ми в підвалі прожили місяць. Багато людей повиїжджали, коли давали зелений коридор. А ми до останнього залишалися. Ми і ще одна сім’я.
Не виїжджали ми, тому що у мами були вибиті вікна, і мама сказала: «Я нікуди не поїду». Не залишить відкритий будинок. Маму одну ми ж не кинемо.
Тут майже не було зв’язку, не було світла, тепла і води. Періодично перебивало газ. Коли готували, ставили дві цеглини, таку металеву штуку, типу шумівки, і готували на дровах.
У п’ятнадцятому році, коли ми тут жили, страшно було з підвалу виходити. Дуже страшно було. Мамин під’їзд поруч, але я дуже боялася просто перейти туди. Діана боялася навіть в іншу частину підвалу вийти.
У нас одна частина підвалу була килимами завішана, щоб тепло зберігати. І буває, кажу доньці: «Пішли свіжим повітрям подихаємо». Вона тільки виходить сюди, і тут десь стрельнуть, а вона каже: «Мамо, дядьки злі хочуть всіх діток повбивати? Я виходжу, а вони стріляти починають». Ну ось, так збігалося. Як вийде з підвалу – десь хтось стріляє.
Діана:
Ми грали з дітьми і влучило в магазин, у нас вікна вилетіли. І ми сіли всі в підвалі, щоб очікувати далі реакцію. І вийшло так, що вистрілило і влучило в лавочку, просто біля підвалу.
Ми побігли до другої частини підвалу. Всі були перелякані, розгублені, коли влучило поруч із підвалом. Вже думаєш, що зараз двері всі вилетять і на нас все звалиться. Одна мамина подруга не встигла добігти до підвалу, їй осколок влучив у голову.
Мама:
Перший снаряд потрапив у дах магазину. А у мами вікна над магазином. Вилетіли вікна кухні та спальні. За півхвилини до цих вибухів я увійшла в підвал. Потім другий вибух – влучило в лавочку, повз яку я тільки-тільки проходила в підвал.
І тут жінки, дівчата, які були на вулиці, почали забігати. А подруга, з якою я щойно розмовляла, просто впала в підвал. Ми одразу не зрозуміли, що сталося. Загалом, осколком її одразу на смерть вбило.
Під час вибуху враження таке було, ніби здригнувся будинок. У нас не бомбосховище, у нас просто підвал, там другого виходу немає. Я схопила Діану і далі в глиб підвалу її забрала. Обняла її. Здригалося все, страшно було.
Там кричали, там плакали, бо діток було багато в підвалі. І молодші за Діану дітки були. Багато людей було в підвалі. Кричали всі, боялися, що завалить. Снаряд потрапить і завалить нас. Ось цього боялися, тому що це не бомбосховище, а просто підвал. Боялися на вулицю виходити.
Діана:
Мені допомагали мама, бабуся, щоб я не думала про це нічого. Але в глибині душі я знала, що Бог все бачить і захищає нас.
Багато людей помирає через війну, і нікому не приносить користі ця війна. Якщо будуть постійно війни, це буде означати, що у дітей буде погана психіка. Мир потрібен для того, щоб діти вміли нормально спілкуватися. Щоб не було такого, що вони весь час плачуть, сумують через те, що померли близькі, друзі.