Син у чотирнадцятому році помер від інсульту. Діти залишилися зі мною. Він їх дуже любив усіх. Важко вони пережили втрату батька, Даша плакала дуже. Для мене це було важко. Поки ще старший онук був тут, дуже підтримував мене. Ну а зараз у нього своя сім’я, тому рідко приїжджає.
Їх треба було виховувати, одягати та взувати. Старшому було вже 17 років. На що, на свою пенсію 1 400? Я б тоді їх не підняла трьох. У мене просто не було коштів. Я працювала на нафтобазі, на заводі «Азовмаш». Я їздила працювати вже після того, як пішла на пенсію. 36 років пропрацювала на залізниці черговим по станції. А коли пішла на пенсію, на нафтобазі працювала, потім на завод влаштувалася.
Я справляюся поки. Мені сусіди допомагають, у мене дуже хороші сусіди. І подруги хороші. Ми завжди разом. Якщо щось треба зробити, ми намагаємося.
Пережила стреси і всі бомбування. Ховалися, коли в чотирнадцятому по Леніна вулиці бомбили. Ми в підвалах сиділи. Це просто не передати. Це стреси. Намагалися стримуватися, але себе не стримаєш.
Коли бомбили нашу вулицю, діти були в Черкасах. Вони це не відчули. Тільки потім подзвонили і кажуть: «А у нас що, стріляли?» Я їм одразу не говорила, а потім вже сказали.
Я то в Маріуполь їздила, то сюди приїжджала. Приїхала додому – тут почалося. Ось у підвал спустилися і сиділи.
Все, що скажу, діти все роблять, і їсти підігріти, все можуть. І попідмітати, як у звичайній родині – все, що потрібно зробити, зроблять. Беззаперечно.
Сподіваюся на краще, зробити ремонт і вивчити дітей – це всі плани. Щоб закінчили школу нормально, виростити їх гідними людьми. Щоб вони бабусю не зганьбили, мене. Я все життя пропрацювала, ніхто нічого поганого не говорив. Стаж 36 років. Щоб вони були такими ж.
.png "Він був справжній герой")
.png "Привезли Катю додому, поховали в садку")
.png "Імена")
