Іванова Олександра, 15 років, учениця 10-Б класу ліцею інформаційних технологій

Вчитель, що надихнув на написання есе: Сауляк Анна Максимівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Доню, прокидайся війна! З такими страшними новинами я прокинулась двадцять четвертого лютого. Цим ранком зрозуміла, що моє життя дуже зміниться.

Надходили дзвінки від рідних, розпочався хаос. Подзвонила вся в сльозах бабуся не знаючи, що робити далі. Швидко зібравши речі поїхали з рідними в укриття, було дуже страшно та боляче від цих новин. Сидячи в укритті мої думки плуталися від того, що відбувається. Мені не вірилося, що наші колишні друзі вставили нам ніж у спину. Коли надійшли повідомлення про обстріл нашої Батьківщини, стало ще страшніше. Настав тяжкий час для нашої країни.

Цей день дуже змінив наші стосунки в родині, тому кожна хвилина разом була для нас дуже дорога. Згодом ми абстрагувалися та почали допомагати нашим захисникам. Батько став волонтером з нашими родичами. Але страшні новини з’явилися не тоді коли їх чекали, був ризик помилки на АЕС в Запоріжжі. На той момент батьки вирішили мене відправити разом з братом за кордон.

Почалася довга дорога, види за вікном лякали ще більше, зруйновані будинки ти сам в думках домальовував та робив живими, значні місця уявляв такими ж живими, як і раніше, тому що не міг уявити свою чарівну та затишну країну в такий ситуації.

Приїхавши за кордон була дуже вдячна нашим захисникам, що я дісталася місця без пригод та тривог. Ці чоловіки наш захист, який крім них нам ніхто не подарує. Дякую волонтерам, які нам допомагали, але сум за домівкою так і не стих, навіть після трьох місяців розлуки.

Лякалися гучних звуків та навіть всього, що було навколо. Було багато думок про повернення до дому, вони не давали йти далі в новій країні. Напевно в усіх українців, як у мене час зупинився ще зимою. Коли розпочалася тепла погода на душі було все так само холодно. Але час лікує, я вже звикла до нових людей, менталітету, але мій брат ні. З’явилося багато проблем, тому ми повернулися додому.

З батьками ми зустрічалися сльозами та посмішками, навіть слів бракувало, щоб описати нашу радісну зустріч, за цей час навіть мої домашні улюбленці забули мене. Після приїзду я була дуже здивована, що наше місто не стояло на місці, а розвивається далі, як може. Люди не загубили надії на своїх захисників і робили все для блага міста. Також були і ті, які так і рвалися посперечатися та все, що робили - жалілися та вішали брехню оточуючим. Але я впевнена життя таких людей поверне на своє місце.

Сподіваюсь, що незабаром ми досягнемо миру не тільки в країні, а і в світі. Ми вже ніколи не зможемо повернути той час, людей, які залишилися тільки в наших серцях, в наших спогадах. Сьогодні мир для кожного українця це зустріч великою компанією з всіма друзями та родичами, з посмішками та з сльозами радості. Я як багато підлітків вже не бачила свою подругу сім місяців і дуже сподіваюсь, що зможемо зустрітись до кінця року. Сподіваюсь, що всі діти зустрінуться у школі, або в інших навчальних закладах. Сподіваюсь, що люди зроблять усе про що мріяли і ніхто не зважить їм. Маю надію , що відновлять всі будинки і люди повернуться додому. Ще пів року назад радість у людей була в грошах , що їм щось не подарували чи не зробили, а зараз навіть зустріч на п’ять хвилин тобі подарує спогади на багато часу.

Дякую нашим бійцям , які дають спати спокійно кожен день .Дякую тим людям які не забули своїх домашніх улюбленців і змогли врятуватися всією родиною , бо навіть в іншій країні ,без наміру та ідей ти можеш почати все з нової сторінки, але ми вже ніколи не зможемо відкласти перший написаний аркуш…