Чабанець Владислава, 16 років, учениця 10-го класу комунального закладу «ЛІЦЕЙ №8 Покровської міської ради Дніпропетровської області»

Вчитель, що надихнув на написання есе: Чорнокуренко Ірина Леонідівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Скільки існує світ – стільки, на жаль, існують війни. Світ ділили, переділяли, знову ділили… Чомусь існують такі держави, яким обов’язково треба щось загарбати, приєднати, захопити…

Ось уже півроку Україна бореться з московською навалою, яку послав на нашу землю оскаженілий диктатор. Навчена жити без честі й без правил, з жорстокою злобою армія безумця градами, ракетами безупинно б’є по містах, лупить зарядами по житлових кварталах, дитячих садочках, аеродромах, сіє смерть, руїну, розпач, сльози.

Московське вторгнення не оминуло жодну звичайну українську родину. Моя також не стала винятком.

Звістку про початок війни я чула ще напередодні двадцять четвертого лютого. Звісно, мене охопив розпач, смуток та збентеження, бо ніхто з моїх однолітків не відчував на собі, що таке справжня війна. Проте мене заспокоїла мама, сказавши, що все це вигадки. Дійсно, у середу, шістнадцятого лютого, нас запросили до школи фотографуватися, так як Володимир Зеленський оголосив День єднання.

Все було добре: ми вийшли до школи після карантину, але тільки на чотири дні. Рано вранці, коли я збиралася до школи, готувалася до контрольної, нам подзвонила бабуся. Вона сказала, що почався обстріл Києва. Саме тоді мій тато був в аеропорту. Мобільного зв’язку не було.

Ми з мамою побігли вмикати телевізор та переглядати новини. І розповідь бабусі підтвердилась. Однак мати все ж пішла на роботу, а я залишилася вдома, бо навчання зупинили. Це дуже засмутило мене та моїх однокласників, що через це ми не зможемо бачитися, сміятися, дізнаватися нове.

Мої почуття складно описати. Я бігала по квартирі, плакала і просила Бога, щоб усе це якомога скоріше закінчилося. Просто благала, стоячи на колінах, безпечного повернення тата додому… Все ж таки я не витримала і пішла до свого хрещеного, де мене трішки заспокоїла двоюрідна сестра.

У цей важкий час іде переосмислення сенсу життя. Починаєш розуміти та усвідомлювати цінність маленьких, щасливих моментів, поважати своїх близьких та друзів. Хочеться тільки вийти на вулицю з друзями, не чуючи сирен та вибухів. Я готова була віддати усе, щоб тільки мої рідні почувалися в безпеці.

Ми не дуже любимо будувати далекі плани, в цьому наше життя не сильно змінилося. Але в якихось побутових моментах починаєш цінувати спокій, який маєш. Наприклад, можливість поїсти зараз, коли хочеш, бо ж може бути тривога, треба спускатися в підвал і сидіти там голодною. Проте найголовніше – бачити поряд із собою рідних та близьких людей.

Напевно, мене найбільше здивував наш народ. Увесь світ побачив, що Україна – це не та країна, яка може просто впасти. У нас дуже чудові слова є в Державному Гімні: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу…». Це дуже актуальні слова, які розуміє кожен українець. Вони відповідають дійсності - ми готові віддати своє життя, аби наші діти жили у вільній, незалежній державі, щоб тут не було жодного «русского міра».

Для мене найголовніше зараз – мир. На мій погляд, це слово означає спокійне та безпечне життя. Це країна, де створюються сім’ї, виховуються діти, відбувається прогрес в різних виробничих сферах, і просто місце, де живуть щасливі люди . У спокійній і щасливій країні населення створює, удосконалює свою державу самостійно, без «допомоги» сусідів, та сприяє тому, щоб вона з кожним днем розквітала і зміцнювалася все більше і більше.

Я впевнена, що незабаром наші мужні воїни – герої переможуть скажених посіпак кривавого диктатора, і ми відбудуємо міста, полагодимо усе розбите і понівечене. На нашій квітучій Україні знову запанує мир, злагода і добробут. А ми, українці, завжди із вдячністю будемо пам’ятати тих, хто своїм життям заплатив за мир на нашій землі.

Слава Україні!