Мені 39 років. У мене двоє діток дев’яти і чотирьох років, брат-інвалід, свекруха і чоловік. 

Я вдома спала, коли зателефонувала кума. Я ще й не повірила, що війна почалася. В той день прала, щоб не думати ні про що погане.

Як сиділи в окупації, було важко і гроші зняти: знімали під 10 чи 12 відсотків. Їжа і вода були: люди їздили в Херсон, купляли, що ми просили. Чоловік возив воду по селу: і додому, і по людям.

Шокувало, що через нас дуже сильно літало, і дитина дуже боялася. Ми спочатку бігали до школи, ховалися в підвалі. А потім - в погріб до сусідки.

Зараз вже нічого, слава Богу. Зараз допомагаємо людям. Роздаємо гуманітарну допомогу, яку нам дають Снігурівське ОТГ, дякуємо їм. Чоловік привозить, я роздаю.

Звісно, найприємніше - це коли наші ЗСУ нас звільнили. Я взагалі хочу, щоб вже скінчилося. Вже хочеться, щоб цих рашистів не було, щоб ми не боялися, і щоб все було добре.

Хочеться, щоб мирно було, щоб було стабільно все, щоб ми нічого не боялися.