В окупованому Маріуполі у Альони не завжди була можливість приготувати їжу для малої дитини

В ту ніч чоловіку зателефонували і сказали з’явитися з речами. І він так поспіхом збирався, що навіть речі дома залишив. Я не розуміла, що робити, просто ходила по квартирі. Думала: «Може, збирати дитину?» Бо чоловік сказав, що все серйозно, слід готуватися до найгіршого. Потім мені зателефонували з Харкова знайомі, сказали, що в них вибухи, їх обстрілюють. А після дзвінка я почула постріли і в нашому місті. У мене тоді дитина прокинулась, і я почала збирати документи та її речі. Їй тоді було півтора року. 

У перший тиждень ще була їжа. Картопля була, бо ми запаси якісь робили. Приготувати було взагалі неможливо, бо постійно були обстріли і ми не знали, куди снаряд прилетить. Готували на каганці – манку на воді, картоплю варили. Потім, коли все трішки заспокоїлося, то біля під’їзду їжу готували, але не завжди. Тому їли те, що було вдома. Навіть бувало таке, що дитина макарони сирі гризла. А так – готували на воді щось схоже на манку. 

Памперсів не було, закутували в одяг. У Маріуполі ще був одяг. Донька тільки на горщик почала проситися, але на той момент вона вже й розмовляти перестала. 

Я розуміла, що виїжджати потрібно, рятувати дитину, але про чоловіка нічого не знала, і мене це тоді тримало. Та потім уже зовсім стало небезпечно. То один будинок запалав, то інший. Психологічно було дуже важко. Зв'язку не було. Батькам неможливо було додзвонитися. І був інформаційний вакуум. 

Ми були в себе вдома і не очікували такого масштабу війни – руйнувань будинків, знищення людей. Не думали, що це буде так масштабно. У нас не було найменшого поняття, як жити далі. Це все коїлося не десь віддалено, а просто на очах. Люди на асфальті, задубілі трупи. По воду йшли – і половина не поверталася. Хлопці приносили технічну воду.

Мені прийшла звістка, що чоловік загинув. На той момент ми з дочкою удвох були. Тоді мене в Маріуполі нічого не тримало, і ми з нею виїжджали разом. І ще сестра була. А місяці через три я дізналася, що чоловік у полоні і в нього ампутована нога. Але спочатку ми думали, що його немає.  Виїжджали до батьків у Харківську область.

З міста ми виїхали наприкінці березня. Уже з нашого будинку всі виїхали, але нас ніхто не брав, бо в будинку не знали, хто я. І в мене тоді вже вибору не залишалося. Мене врятувало наше авто - я виїжджала ним. Слава Богу, воно було не в надто жахливому стані. 

Ми виїхали в бік Мелекіного і там пробули, поки з'явився бензин. У мене бак був порожній, я навіть не розуміла, куди ми доїдемо. Бо в той бік, до Мелекіного, ми ніколи не їздили. Коштів майже не мали. Дуже холодно було. Ми в перший день приїхали – все було зайнято, ми ночували в машині. А потім уже знайшли прихисток у школі. І поки не заправили авто, не могли виїхати. 

Коли ми під’їжджали до блокпоста, в мене і ноги тремтіли, і все інше, бо я дружина військовослужбовця. Я не знала, що буде далі. Тому я дитину щипала, вона влаштовувала істерику – і тоді у нас перевіряли тільки документи. 

Нам пощастило, що наші речі з машини не викидали. Приїхавши до батьків, ми знову потрапили в таку ж ситуацію, яку пережили в Маріуполі. Знову були вимушені вибиратися. І з чоловіком побачилися тільки через три тижні після того, як його обміняли. Між нами були кілометри, поки я змогла добратися до нього.  Тоді я стільки всього готувалася сказати, але ми просто зустрілися, обійнялися, відчули одне одного, родину. Донечка все пам'ятала і відчувала.

Дякую, що Фонд Ріната Ахметова надав нам житло в місті Борисполі. Зараз чоловік повернувся до своєї справи, навіть із забинтованою ногою.

Найголовніше – щоб не було війни, бо це найстрашніше, що може трапитися. Війна – це найгірше, бо ти не знаєш, що тебе очікує сьогодні та завтра. Хотілося б, щоб мої діти спокійно гуляли містом чи селом, щоб було відчуття безпеки і свободи. Відчуття, що вони можуть спокійно розмовляти, спокійно гуляти, спокійно жити, що їхньому життю нічого не загрожує.