Збиралися на роботу, дитину до школи, коли побачили над домом російський винищувач, тоді і повірили в початок повномасштабної війни.

Шокувало абсолютно все, коли в місті йшли бої, коли побачили російські танки перед глазами, коли снайпер поцілив в цивільну автівку на сусідній вулиці і багато іншого, спогади не з приємних. Коли в місті не було продуктів харчування, світла та води, не було мобільного зв'язку.

З гуманітарними проблемами зіткнулися, в магазинах закінчилася їжа, варила суп із залишків разом із сусідами, спочатку годували дітей, економили їжу.

Не було води- в лютому йшли дощі і ми раділи, набирали воду та хоч якось мали змогу помитись.

Війна, звичайно,  позначилася на нашій сім'ї. З родиною в іншому місті, все залишилося дома і матеріальне, і духовне ..а ми в орендованій квартирі, я, чоловік і дитина, без нічого за душею, просто радіючи, що виїхали з того пекла і живемо серед своїх , а не бачимо "тих асвабадителей".

Наразі роботу маю, я державний службовець, робота залишилась, чоловік з дитиною вдома.

Приємними були моменти, коли виїхали з окупації, подолавши важкий путь, приїхали до Запоріжжя і нас усіх зустрічали волонтери, які запропонували їжу, чай- каву та туалет, дітям гостинці. Тоді сльози текли вже градом... запам'ятали на все життя.

Ще коли пізніше чекали своїх батьків, які їхали тим же шляхом в 100 км,  але вже 6 діб небезпечних, під обстрілами в спеку, коли дочекалися, зустріч була зворушлива.

Про початок війни нагадують ті мізерні речі, які ми змогли взяти із дому, наприклад, плед в дорогу, бо боялись, що будемо ночувати десь на дорозі.