Донька Світлани відновлювалась у Полтаві після обстрілів Охтирки

Розлучена я, живу з донькою. Мені 42 роки, маю інвалідність. До війни працювала, а зараз роботу втратила. Мешкали ми в Охтирці. Переїжджали в Полтаву, коли бомбили наше місто. Нас прихистили в дитячому садку, годували. Ми там два місяці жили. Дитина навчалася в полтавській школі, на гуртки ходила. А потім в Охтирці все притихло, і ми приїхали додому відновлювати квартиру. Вікна нам вставили, а дах ми власним коштом міняли. Газова колонка ще розмерзлася.

Коли почалась війна, ми перейшли в перший день до батьків.

А в нашому районі чотири бомби прилетіло, і снаряд за сто метрів від дому впав.

Ми переховувалися в школі у бомбосховищі. Над нами літаки кружляли. Дитина трусилася. Така була перелякана, що серце ледь не вискочило. Але вже відновлюється. Психологи в Полтаві з нею працювали.

Коли евакуювались, нас вивезли автобусом до Полтави на залізничний вокзал. Там я прочитала оголошення волонтерів, звернулась до них, і нас прийняли. Ми жили по вісім чоловік у кімнаті. Але добре, що були в безпеці, нагодовані та в теплі. Все було дуже добре.

Тривога і страх – найважче, що було. Нас «Градами» дуже обстрілювали. І щось таке, як дощ, пускали з літаків. Було дуже страшно. Шокувало, коли прийшла додому від батьків, а вікна побиті, балкон розбитий, даху майже немає. Тільки на кухні вікно залишилося ціле, а так – усе було побите.  

Життя тривожне зараз. Але якщо війна скінчиться, то буде майбутнє і в дитини, і в мене.