Я живу в селі Златоустівка Волноваського району Донецької області все своє свідоме життя, з 1964 року. Двоє діток, чоловік. Ми з ним все життя пропрацювали в колгоспі. Тримали своє підсобне господарство.

Виросли діти, вивчилися. Хто одружився, хто заміж вийшов. Син в одному селі, дочка в Маріуполі. Уже троє онуків у нас: одна в Маріуполі закінчує технікум, Діма у 10-й клас перейшов, і є менша, у третій клас перейшла, Алінка. Вдома на пенсії сидимо з чоловіком, займаємося господарством.

«Якби ти не знав, ти б не сказав, що війна йде»

Ми знаходимося обіч, у нас спокійно. Але онук наш постраждав. Я не можу без сліз це все згадати. Така в нього цікавість нездорова була, і трапилася біда. Слава Богу, врятували в Маріуполі. Слава Богу, що син примчав додому з роботи раніше. Зараз, слава Богу, уже все добре, бігає, стрибає. Повернувся до своїх занять, активний. 

У селі в нас не було обстрілів. Усе за Волновахою починалося. Ми від неї за 30 кілометрів живемо.  По Волновасі від Докучаєвська стріляли. Наш автобус розстріляли «Донецьк – Златоустівка». Слава Богу, що наші дівчатка тоді не поїхали.

Ми чуємо гуркіт тільки з боку Маріуполя, Гранітного, Новотроїцького. Якщо сильно б'ють, то чути, а якщо ні, так і не чути. Якби ти не знав, ти б не сказав, що війна йде. 

«У вас там вибух, малий кричить на вулиці!»

Коли це сталося, колони ще ходили повз дім. Бувало, губили дорогою ящики. Ми піднімали, віддавали солдатам. Онук знайшов десь дурницю якусь. Ну, і поцікавився, що ж це таке. Це щастя, що він один був. До нього мав був друг прийти, але затримався. Це щастя, що ніхто не постраждав ще з дітей. 

У двір, у гараж відніс знахідку. Розкрутив, подивився і дістав… Сусіди почули, що вибух стався. Онук почав телефонувати моєму синові, батькові. Він у цей час у нас у дворі стояв, розмовляв, а телефон був у машині, він не чув дзвінка. Тут сусід прилітає на велосипеді: «Павлику, у вас там вибух, малий кричить на вулиці!» Павлик одразу на машину. Помчав. Дитина сиділа в сусідки на порозі, тримала руками… Розпороло йому.

Онук розповів, що коли все сталося, він пішов у хату, знайшов телефон, почав татові телефонувати. Тато слухавку не взяв. Почав мамі телефонувати. Додзвонився і каже їй: «Ма, я вмираю». А вона не зрозуміла спочатку. Запитує: «Це що такий прикол?». А він каже: «Ні…». Вийшов на вулицю і почав кричати. Вибігли сусіди…

Сидить на порозі й каже: «Я так пити хочу». Сусідка хотіла винести йому води. А він потім розповів: «Я згадав раптом, що не можна воду пити, коли поранення в живіт». І тут Павлик примчав, у машину його і до лікарні.

«На п'ятий день онук у реанімації пісні співав»

Коли дізналася про те, що трапилося з онуком, зробилася, як біла стіна. Не могла ні слова сказати.  На мене сусідка подивилася, посадила мене. Ми були в такій напрузі, коли його відвезли. Моя дочка в Маріуполі працює, у санпропускнику, я їй зателефонувала, вони туди помчали. Їх уже там чекали.

Його невдало прооперували. Наступного дня почали заново робити операцію. Дякуємо військовим хірургам, керували другою операцією. Зробили йому, слава Богу. На п'ятий день він у реанімації вже пісні співав. За сім днів його підняли на ноги.

Дякуємо всім волонтерам. Я ніколи не очікувала такої великої допомоги! Я вдячна всім жителям нашого села, які несли гроші. Я була шокована, що можуть наші люди так відгукнутися на біду. Таку допомогу надали і жителі, і наші вчителі. Директор колгоспу та різні об'єднання здавали гроші. Говорили: «Звертайтеся, треба – будь ласка». І в Маріуполі волонтери, військові, цивільні.

Фонд Ріната Ахметова допомагав після поранення ліками. Торік онук їздив до Одеси, у Куяльник – безоплатна путівка була. І телефонують, запитують: «Чим допомогти вам, може що потрібно?». Червоний Хрест теж іноді телефонує, питає, як стан дитини, може, чим допомогти?

Рінату Леонідовичу щиро дякуємо за його гуманітарну роботу. Він робить велику-велику справу. Напевно, ніхто стільки не робить, як він, і це видно.  Спасибі йому, дай Боже йому здоров'я. Я настільки вдячна цим людям! Не залишили в біді. Якби не вони, ми б не змогли онука витягнути.

Війна змінює людину, по-іншому дивишся на все. Дуже хочеться миру. Це найголовніше. Мрію про те, щоб мої діти були завжди здорові, щоб люди менше хворіли. Щоб врешті-решт зупинилося все це. Щоб усе було добре.

Онук подорослішав дуже швидко. Почав зовсім інакше ставитися до всіх. Він узагалі заводій у селі. На барабанах грає, на народні танці ходить. Рибалку дуже любить. Він такий непосида в нас, допитливий дуже. Зараз сильно подорослішав, зрозумів, що таке життя і чого воно варте.