Я мати-одиначка. Виховую двох дітей, батьки відмовилися від них. Виживаємо. Я особливо не скаржуся. У мене один школяр, 3 клас уже, слава Богу. У старшої дитини психологічна травма. Сподіваюся, вилікуємо.

Ми коли до школи ходили й проходили лікарів, нам сказали: – «У вас гіперактивна дитина, потрібно таблетки попити». Ми пили таблетки, а тут почалося таке… Дуже страшно було.  І дитина просто закрилася в собі. 

Тут багато чого було. Усе свистіло, летіло в нашому селі. 2014 рік був. І це лише початок. Коли я народила найменшого, я з Донецька втекла. Я сказала: «Виписуйте, тому що я тут більше перебувати не можу. Мені додому треба, у мене там дитина старша».

Страшно. У мене хвороба серця. Багато і старих, і молодих не витримували обстрілів – серце зупинялося. Тому було дуже страшно. Але нічого, ми, напевно, таке покоління сильне. Ми витримали це стійко.

Кілька разів у підвалі ховалися в батьківському. І то, якби мама не наполягла, а так пересиджували в хаті. Я дітей обіймала. Найголовніше, щоб мої діти були захищені. Дітки – це мій світ, моє життя, бо якби їх не було, я б не знала, що б я взагалі робила. Це моя радість.

Коли над будинком летить цей снаряд, це словами не передати, це потрібно просто бачити.  І це було страшно, навіть перебігати. Навіть злому ворогу не побажала б це все пережити.

У 2015-му або 2016 році все летіло прямо над будинком. Ніч була. Цей момент я не забуду.  Коли вдень літало, це ми спокійніше переносили… А цю ніч я ніколи не забуду, коли воно летіло, усе червоним вогнем горіло. І не сказати, що десь вдарило, ні, у мене це повз пройшло. У батьків трошки посипалося, осколки, але нічого не побито. Одним словом, без втрат. 

У мене бабуся потрапила в 1940-х роках. Вона ще дитиною була. Каже: «Олено, не хотілося б це життя прожити так». Чекаємо, що це все закінчиться.  І жити так, як ми раніше жили. Дітей виростити, щоб вони вивчилися й у старості склянку води подадуть.

Тому що мої мрії вже закінчилися, уже не той вік. Звичайно, хотілося б довчитися, хотілося б багато чого. Закінчувала будівельний індустріально-педагогічний технікум у Харкові, але не закінчила, не вистачило мене трішки. Місто вважалося для мене надто великим масштабом, я жила на стипендію, тому дуже було важко.

Усе впирається в гроші, тому що дрова треба закупити, продукти. Підеш у магазин, нічого не брав – 100-200 гривень. Сто – це найменше. Це так, цукор, макарони якісь, хліб… Якщо ковбаси якісь, тому що діти хочуть, то гривень 200 на день потрібно. 

Я Рінату Ахметову дуже вдячна. Щойно він почав давати допомогу гуманітарну, з перших днів у нього. Підтримав у важкий момент. Ми цьогоріч отримали путівку, до табору син їздив. Навіть краще розмовляти почав. Сподіваємося, що все буде добре. Що це припиниться найближчим часом.