Мотичко Тетяна, 10 клас, Хустська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №4 Хустської міської ради Закарпатської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Танана Наталія Никанорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Лист перший

Привіт, мала! Ти як? О, знаю, у тебе все добре...поки що... А хочеш знати, як я живу всі оці 1000 днів війни з того часу, як ми не бачилися?

Тук-тук — серце виривається з грудей! Ба-бах — пульс підстрибує до горла! Війна!

Ми швидко спускаємося в підвал, бо вперше в моєму житті противним ріжучим звуком  заревіла сирена у нашому місті. Тато каже, що наш будинок міцний (сам будував!), і йти в міське бомбосховище нема сенсу. Тут холодно і вогко... Лютий щипає й проймає своїми крижаними щупальцями аж до кісток...

По стінах нервово скачуть наші тіні, мов граються з променями ліхтариків (чи, може, насміхаються?), а мені страшно...Мама всіх заспокоює, каже, що до нашого дому «не долетить»...

Пригніченим голосом повторює ці слова як заклинання. А мені лячно... З вузького вікна підвалу ледь чутно долинають стривожені голоси перехожих, і хочеться крикнути їм: «Ховайтеся, бо ж поряд чатує смерть!» Густу темінь міста звеселяють фари машин. А мені боязко...

Ніхто не знає, скільки це триватиме. Говорити не хочеться...Хочеться плакати і молитися...А ще гостра, як лезо, думка боляче пульсує в голові: чому? за що? для чого? що буде далі?

А «далі» було болючим і розгубленим; бурхливо емоційним і оптимістичним; тривожним і сповненим проклять на голову того, хто зруйнував мирне життя моєї держави. Почалися довгі місяці очікувань на гарні новини з фронту...

Але все частіше повертаються наші герої додому «на щиті». Страшно і боляче. Плачу...

На щастя, фронт від нашого міста далеко, не хвилюйся за нас. Тато записався в ТрО ( хоч коліно у нього болить, аж пече, пам’ятаєш?). А ми з матусею почали свої тривожні будні: як можемо — волонтеримо, плетемо маскувальні сітки, заливаємо окопні свічки, організовуємо благодійні ярмарки...Думка, що ти теж можеш цим наблизити перемогу, додає сил.

А пам’ятаєш, мала, бабусину легенду про одного мудреця? Ні? Ну, то лови!

У невеликому поселенні була сильна посуха — гинули люди і худоба. Тоді мудрий чоловік з цього краю сказав: «Рийте рови для дощу!» «Але ж дощу немає!» «Рийте рови — і дощ прийде!» Розумієш, про що я? Про віру і надію... про перемогу над злом...про нашу згуртованість! Я вірю ЗСУ!

Ну от, поки все... Вилила душу — і на серці стало трохи легше. Іду рити рови, хоч поки що нема дощу! Цьомкаю тебе, люба!

P.S. Раджу купити powerbank – будуть часто вимикати світло. А татко хай запасеться генератором, бо ж матуся любить тепло. Лиховісний 2022р. Я, на 1000 днів старша за тебе.

Лист другий.

Привіт, мала! Ти як? Знаю: тяжко тобі, сумно і тривожно...Ти ще там, у воєнному лихолітті, проживаєш свої нещасливі щасливі дівочі літа.

Але у мене добра новина: ПЕРЕМОГА! Так! Ми перемогли цю гадину війни!

Задушили, знищили, розтоптали! Щастю немає меж! Я знову плачу, але тепер це сльози радості. Ми всі живі й здорові, і до нас, на щастя, жодного разу “не прилетіло”. Тому хай слова мого улюбленого В.Стуса скріплять твою надію і силу волі:

Терпи, терпи — терпець тебе шліфує,

сталить твій дух — тож і терпи,терпи...

Торуй свій шлях — той, що твоїм назвався,

той, що обрав тебе навіки вік.

До нього змалку ти заповідався,

до нього сам Господь тебе прирік.

Все буде добре! Сподівайся і вір мені! Вір ЗСУ! До зустрічі у вільній, незалежній, мирній нашій любій Україні!

P.S. Рови, нами вириті, таки наповнились чистою дощовою водою!

Переможний 2024 р.  Я, щаслива і вільна)))