Від початку війни ми з чоловіком жили на дачі під Сєверодонецьком. Нас розбомбили - на огороді бомби, у сестри теж розбомбили. Ми ридали, з підвалу не вилазили. Над нами літало туди і сюди.
Потім пішли ДНРівці: на танках, на своїх машинах вони окупували наше село. Страшно було. Ми на вулицю не виходили. Які продукти залишались - доїдали. То ми до сусідів у підвал, то вони - до нас. У них дітки, ми діток ховали. Спали вдягнені цілодобово, тому що стріляли. В місто не їздили - боялись, що машину заберуть, а вона в нас одна. Потім сусіди сказали, що давайте виїжджати.
Поприв’язували білі стрічки за дзеркала і поїхали на Старобільськ. В машину погрузили одяг, а все, нажите роками, залишилось.
Хату нашу розграбували. Спочатку солдати на машинах вивезли, а потім мародери місцеві – і все пусте. У місті квартира - на другому поверсі кришу розгромило і залило, все поцвіло, пропало. В нас немає нічого.
Ми поїхали у Дніпро до дітей. У нас одна машина залишилась, а більше нічого немає. Наймаємо квартиру два роки. Живемо в приватному секторі, але там декілька квартир на п’ять сімей. Нам трапилась хороша хазяйка, сильно багато грошей не бере, тільки за комуналку. Живемо і радіємо, що ми живі.
Мріємо, щоб усі були живі та здорові, щоб скоріше наше місто звільнили.