Я жителька села Костянтинівка Мар’їнської громади. Мені 51 рік, є група інвалідності. Моя сім’я – син із донькою. Чоловік помер рік тому. Села нашого немає, розбомбили. Переїхали ми в Одеську область. У мене двоє онуків. 

Ми з 2014 року жили у війні, а коли почалося все у 2022-му, то дуже страшно було. Ми в березні зібралися, взяли якісь речі, і нам прийшлося виїхати.

Оскільки ми в селі жили, то в нас з їжі усе своє було в запасі. Ліки теж були. Воду брали у себе в криниці. 

Нас знайомі вивезли до Курахового, дякую їм. А потім ми сідали на автобуси та їхали до Дніпра. А звідти – поїздом на Одесу. 

Останнім виїжджав чоловік у квітні. Сказав, що хати немає і тварини загинули. Бо тоді вже кружляли літаки і бомбили.

У мене досі стрес після того, як чоловік помер. Поки сім’я була разом – ще пів біди, а зараз важко. У нас нічого немає. Села немає. Я не знаю і не уявляю, що далі робити.