Мені 51 рік. Я все своє життя проживала в місті Мар’їнці Донецької області. Незаміжня, маю доньку. В перший день війни було дуже страшно. Словами описати неможливо.

Відразу, як росіяни обстріляли місто і влучили у всі стратегічні об’єкти, не було світла, води, газу.

Ми залишилися без нічого, фактично без житла. Наше місто повністю зруйноване і майже окуповане. У нас відчуття порожнечі. Навіть не знаю, як це передати.

Мені допомогли з евакуацією наші військові. Ми під вибухами виїжджали з міста. Нас було троє. Хлопці приїхали і на військовій машині нас вивезли. Я виїхала сама з двома котами, а все нажите залишилося вдома. Ми ще, звісно, сподіваємося повернутися, але міста вже немає.

Зараз я в місті Павлограді Дніпропетровської області. Далеко від дому не хочеться виїжджати. Є надія повернутися додому, там у мене батьки поховані. Усі мої рідні в Павлограді: сестри, донька. Дякувати Богу, всі поруч, живі, тому психологічно мені легше.

Дуже хочеться відбудувати наше місто. Воно дуже гарне і, звичайно ж, рідне, тому дуже хочеться, щоб воно відновилося в нашій Україні.