Так, доводилося під обстрілами сидіти. Ми тоді мешкали у своєму будинку, але зараз наш будинок на лінії розмежування, і нам немає туди доступу. Будинок зруйнований через влучання та пограбований.

Ми сім років тиняємось. Нас ніхто ні разу не запитав: де ви, чи є у вас де і за що жити, знімати житло? Хоч у посадці землянку вирий, ти нікому не потрібен.

Пощастило, що ми невістку й онука в той день відправили на море. Просто відправили з міста, і в цю ж ніч нас почали бомбити. Виїжджали в Курахове, Вугледар... Так, знімали житло. А куди діватися, жити-то треба?

Нам належать виплати за втрату житла, але комісія, яка може розглянути стан будинку, туди не запускають. Чому?

Є в нас акт про руйнування, нам мають виплати за втрату житла. По суті, ми за сім років його втратили.

Нехай воно не дощенту розбите, але ми його втратили, адже ми жити там не можемо, нас туди не пускають.

Нам увесь час давали гуманітарну допомогу. Нехай невеликі продуктові набори, але це було істотно, хоч якась підтримка. У мене мама, я три роки з нею тягалася, а зараз вона лежить, прикута [до ліжка]. Я не можу ні працювати, не заробити. Ми сидимо на її пенсію, на копієчки.