Бойко Карина, 1 курс, Шосткинський фаховий коледж імені Івана Кожедуба 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Щасна Наталія Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Усе почалося 24 лютого 2022 року. Прокинулася рано-вранці від телефонного дзвінка на мамин телефон. «Карина, це ти? Війна почалася!!!» - прокричав дядько в слухавку. Спершу навіть не зрозуміла, що він несе. У подумках пронеслося: « Яка війна? XXI століття на дворі. Він що з глузду з’їхав?» Відтоді мій світ поділено на «до» та «після». На той момент дядько з бабусею перебували в Києві через операцію на зір. На жаль, через страх і незакриті робочі справи вони залишилися.

А нам у переживаннях за їхню безпеку залишалося тільки чекати. Через 3 місяці під вибухами та виття сирен вони змогли виїхати завдяки зеленому коридорові.

У цей час ми з сім’єю перебували на Сумщині доволі близько до кордону з країною-терористом, але, на щастя, у нас було відносно спокійно. За винятком одного разу, коли над нашим будинком пролетіла ракета. Я після цього довго не могла прийти до тями від страху і прокидалась від різних звуків декілька ночей поспіль.

Наразі ситуація в моєму регіоні невтішна. Кожен день чутно вибухи і, читаючи новинні пабліки про постраждалих людей, хочу не плакати - ридати за кожне зіпсоване життя цією війною.

На тлі цієї ситуації найбільше мене зараз надихають люди, які не впадають у печаль і підтримують одне одного. У моєї мами є така знайома. Ми доволі рідко спілкуємося, але щоразу я захоплена її підтримкою: вона вірить у краще, вірить у перемогу та громадян нашої країни.

Саме такі люди вселяють надію на те, що це скоро закінчиться і ми переможемо.

Зараз у мене є мрія зустрітися з найкращою подругою, яка виїхала за кордон. Хоч вона і живе від мене на іншому континенті, після війни ми плануємо погуляти нашим улюбленим містом Одесою. Помилуватися краєвидами, з’їсти морозива та нарешті обійнятися за цей довгий час.

Поки я ще дитина, але вже допомагала нашим військовим разом з однолітками.

Учителі просили нас збирати каштани для переробки в медикаменти та кришечки з пляшок, щоб зробити з них протези. Також я випікала печиво, яке потім передавали хлопцям. Ця війна сильно змінила мій світогляд, розділила з близькими та закарбується в пам’яті на все життя. Проте, як би не було складно, я вірю, що ми вистоїмо, адже за чорною смугою завжди йде біла…