Куземська Анастасія, 10 клас, Комунальний заклад "Кармалюківський ліцей" Жмеринської міської територіальної громади 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Катерчук Мирослава Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

«Як ви живете під час війни?». Це питання задають, напевно, всі люди, які ніколи не відчували на собі війну, українцям, які щодня від початку вторгнення російських військ на територію України залишаються тут  або підтримують її всіма силами. Ось і я вирішила відповісти на це питання.  «Прокидайся, збирай речі, війна почалася», - казала, напевно, ледь не кожна людина своїм дітям, батькам, знайомим чи друзям уранці 24 лютого 2022 року, у перший день повномасштабного вторгнення, і я не виняток.

Ранок першого дня війни почався дуже страшно і нервово, ніхто не знав, чи доживе він до наступного дня, але ми пережили вже майже 1000 днів.

Цей числівник несе в собі біль, який не вщухає, але перероджується в ТИСЯЧІ дужих  жовто-блакитних сердець, які «плачуть і сміються, але ніколи не здаються»… Продовження…. Я прокинулася… Ще не розуміла всієї ситуації. Мене хвилювало лише одне питання: «А ми йдемо сьогодні в школу?».

До речі, щодо цього питання ширилося багато мемів у соцмережах.

«Бути позитивним і ніколи не впадати у відчай – це частина ДНК українців». Після прочитання всієї стрічки новин я зрозуміла, що справді потрібно готуватися до надзвичайних ситуацій. Тоді ми з батьками склали тривожний рюкзачок, підготували підвал, у якому можна було би перебути декілька днів, а також зателефонували до всіх знайомих, які перебували у зоні бойових дій. Той день і наступні тижні були надзвичайно важкі як морально, так і фізично.

Ми ще довго звикали до звуків літаків, які були,  як і раніше, пасажирськими, що залишали білий слід після себе, до яких завжди вибігали діти, щоб помахати рукою…

Постійні тривоги, переживання, звуки вибухів не могли не вплинути на здоров’я моєї мами, яка хвилюється через найменшу дрібницю, тому через рік, у лютому  2023 року,  моя мати потрапила в лікарню. На щастя, нічого критичного у неї не виявили, і зараз вона знову продовжує жити у колі сім’ї та друзів. Після майже 1000 днів ми стали спокійніше реагувати на літаки, БПЛА, які доволі часто літають над нашою місцевістю, але залишилося те, на що ми реагуємо завжди однаково – це смерті, смерті невинних людей, які хотіли жити у вільній,  незалежній, мужній  державі.

Що змінили ці 1000 днів? Ми стали інші. Наприклад, зараз ми можемо відрізнити, чи летить « Shahed», чи люди їдуть на мотоциклах, чи працює бензопила та  мотокоса в селі; де стався вибух, яка ракета пролетіла над будинком.

З одного боку, ми почали цінувати по-справжньому те, що маємо; довели світу, що козацький дух живе у кожному з нас; що жовто-блакитний колір – це незламність, ВОЛЯ. Навіть сама природа за нас.   З іншого боку, з’ясували, хто нам ворог, хто завдав ножа у спину як зовні, так і всередині держави…Чому й досі гучно святкують дні народження, весілля на мільйони, чому люди крокують під час загальнонаціональної хвилини мовчання, веселяться на могилах загиблих, не мають сміливості вивчити нашу солов’їну?! Кожна історія по-справжньому болюча, кожне життя важливе, будь то пташка чи комашка.

Ніхто не хоче бачити смерть, зруйновані долі, голосний «плач Ярославни». Це несправедливо! Ми всі хочемо просто жити, жити без страху.

На жаль, нам випала нелегка доля, але ми впораємося, вистоїмо, адже Україна – це наша держава, яку маємо захищати «всім серцем своїм і всіма своїми ділами», щоб нащадки жили в країні, яка не потерпає від війн, щоб наша Батьківщина процвітала, щоб про нас писали і пам’ятали, як про героїв, які змогли побороти ворогів і змогли захистити власну країну, не дивлячись на всі труднощі, які виникали на шляху.

Отже, багато слідів від куль переживає  український щит, але цей щит захищає ще й чужі кордони. Пам’ятай про це, світе! Зараз у руках у мене зранений птах, який хоче розправити крила…