Козоріз Кіра, 10 клас, Уманський ліцей № 2 Уманської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе  - Шевченко Ірина Григорівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Бій на світанні –  сонце і дим.

Мало хто знає, що ж буде з ним…

Що буде завтра в юних думках?

В когось надія, а в когось — страх.

Святослав Вакарчук

Війна – це щось страшне, жорстоке та холодне… Війна –  це відчуття страху. Це коли ти одного дня голосно смієшся з батьками у своїй затишній теплій домівці, а завтра твого дому вже немає... Це коли ти думаєш про наступний день: «А чи буде зі мною все добре там, в майбутньому?»  Я одна із багатьох дітей України, хто спочатку не усвідомлював усієї глибини    цього болючого слова. Три роки тому на моє безтурботне дитинство напали.

Жорстокі люди забрали моє спокійне життя й хочуть позбавити мене майбутнього.

Того дня я побачила всю нелюдяність, яку мають дорослі люди. 24 лютого 2022 року... Тоді все здавалось страшним сном. Мені лише 13, я думаю про те, як завтра в школі зустрінусь із друзями. Напишу важку контрольну, до якої готувалась весь вечір, але… Але моє очікуване завтра так і не настало та більше ніколи не настане. Мій ранок відбувся як у всіх: страшні вибухи за вікном.. та думки: «А що буде далі?» Я бачила розгубленість в очах моїх батьків, що ще більше давало зрозуміти: моє життя назавжди розділилось на до та після.

Життя тисяч людей назавжди зміниться! В історії України з’явилося ще більше кривавих плям…

З початку війни змінилось моє сприйняття світу, від початку війни змінилась сама я. Щоночі я засинаю з думкою про  те, щоб із моїми рідним було все добре. Через страшних нелюдів страждають люди… У когось забрали сина чи доньку, а хтось і зовсім більше не розплющить очі… Мені вже 15, за ці важкі 3 роки я відчула багато чого: звуки сирен, розчарування в дорослих людях, розгромлені будівлі, свист ракет, сумні погляди іноземців, коли з моїх дитячих вуст здіймались ці, здавалося б, прості слова: «Я з України».

Я відвідувала інші країни, але ніде не відчувала себе добре…

Найбільше моє серце плаче за руйнованими містами... це назавжди міста-герої, що пережили багато бід.  Моє серце плаче за наших захисників, які з початку війни побували в справжньому пеклі. Ці криваві плями, як незагоєні рани,  залишаться в наших душах надовго.

Але за всі ці 3 роки я ніколи не соромилась говорити, що моя домівка –  це Україна. Я буду кричати, що Україна – вільна держава, поки не зірву голос.

Я гідно підіймала прапор на мітингах. Кричала, що наші сусіди тероризують та вбивають мирних людей! Усі ці злочини проти наших громадян повинні мати наслідки! Я одна із багатьох дітей України, яка хоче майбутнє у своїй країні, у своїй оселі та на своїй рідній землі!  Я одна із багатьох дітей України, яка хоче звичайного тихого життя… Хіба ми на це не заслуговуємо?