Разом з чоловіком і двома дітьми Марина Бєльчикова пережила обстріл вулиці, а коли вийшли з підвалу, зібрали речі і поїхали на мирну територію. Через деякий час сім’я повернулася в рідні краї. Підлатали дах, який  посікло уламками снаряда, і поставили життя на паузу.

Для мене війна почалася в той день, коли почали обстрілювати нашу вулицю. Ми прокинулися від гуркоту і як були в нижній білизні, так швидко стрибнули в підвал під будинком і сиділи. Дитина зовсім маленькою була. Після цього вирішили виїхати із селища. Вісім місяців провели у Вінниці, а коли повернулися, тут ситуація не сильно змінилася, часто доводилося в підвал спускатися, але ми сиділи там недовго.

Якось через два будинки від нас вибухнув снаряд, так у нас пошкодило дах. Коли ми повернулися з Вінниці, почався дощ, і вода текла так, що відра підставляли. Де змогли – ми запінили і навіть не бачимо поки сенсу робити капітальний ремонт. Ось, коли все закінчиться, стабілізується, тоді можна і дах переробити буде.

Хочеться все забути та повернути назад

Я живу з чоловіком і двома дітьми. Старший син вчиться в Університеті Даля, в Сєверодонецьку, останній курс магістратури закінчує. А молодший син в п’ятий клас пішов.

Я сумую за стабільністю, роботу згадую. Раніше була можливість щось накопичити, дозволити щось купити, дітям більше дозволити. Зараз ні я, ні чоловік не працюємо, перебиваємося як можемо. Зараз я працюю з людьми похилого віку, але це лише тимчасова робота. Хочеться постійну роботу, щоб в сім’ї стабільність була, тому що все відклали на потім. Хочеться все забути і повернути назад.