Народився я в Макіївці. Там жив донедавна. Торік, у 2019-му, зі своєю сім'єю – дружиною та сином – перебрався до Маріуполя.

Війна – це біль, страх, жах, страждання, смерть… Моїй сім'ї та близьким родичам пощастило трохи більше, ніж тим людям, які опинилися на лінії зіткнення.

Не знаю, про що думають люди, які живуть у зоні бойових дій. За своїми відчуттями та думками, гадаю, вони бояться. Бояться завтрашнього дня, того, що немає впевненості в завтра та спокою сьогодні.

Найважче випробування було – покинути рідне місто, друзів, знайомих і рідних. Ми покинули свій будинок, це було найважче. Розчарування в цьому житті відчув тієї миті.

Очевидцем подій не був, намагався уникати по можливості будь-яких військових дій або подій. А забути хочеться все. Усе, що пов'язане з війною.

З початком війни життя істотно змінилося. Стало складніше прогодувати сім'ю і навіть себе одного. Повсякденний побут обмежувався тим, що немає зарплат гідного рівня, і комендантською годиною. У такій напрузі постійно складно та важко жити.

Мирні громадяни, впевнений, потребують допомоги. Є дуже багато пенсіонерів і малозабезпечених сімей, яким дуже потрібна допомога, за що дуже вдячні. Той пакет з їжею нам дуже допомагав. Що б я робив без гуманітарної допомоги? Це дуже просто: я б менше їв! Фонд Ріната Ахметова дуже допомагав людям, інших організацій я особливо не знаю.

Хочеться забути все, що пов'язане з війною

Найстрашніше у війні, на мою думку, це залишитися без своїх близьких і коханих. Ми це не зможемо повернути та виправити. А все інше – діло житейське.

Мрія в мене проста – жити у своєму власному будинку зі своєю сім'єю, облаштовувати його, ходити на роботу й не думати про те, що будь-якої миті до мене або моїх близьких може постукати біда у двері. Мій трирічний син багато років тому на моє запитання: «Навіщо ми живемо?» відповів: «Щоб жити!». Це і є щастя. Завжди цінував більше духовне, ніж матеріальне, цінності не змінилися.