Ми щоночі чуємо обстріли. У нас частина селища розташована вздовж траси на Горлівку. Лінія розмежування звідси всього за декілька кілометрів, за поворотом. І щоночі через розбиті дахи можна побачити яскраво-червоне небо.

Я в будинку в шапці й пальті постійно. Температура всередині – плюс чотири. Але опалювати цілий день – для нас недозволена розкіш. Води немає. Набрати її можна в колонці на подвір'ї. Але взимку зробити це непросто.о непросто.

Десять років я живу з важким захворюванням – запаленням головного мозку. Допомогти мені нікому. З рідних залишилася лише мама, яка теж хвора. За довгі роки зробити знімок МРТ вдалося тільки раз. На повторне обстеження я не маю грошей.

 Моя дворічна дочка Ксюша теж не здорова. Я її народила, попри те, що лікарі забороняли. Думала, з малятком з'явиться сенс життя, і хвороба відступить. Але краще не стало.

 Мені 32 роки.  У двадцять я і подумати не могла, що життя стане таким нестерпним. Мріяла про сім'ю та гідну професію. Щоб оплатити навчання у виші, працювала прибиральницею…