Сторожилова Валерія, учениця 10 класу Розівського опорного закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Розівської селищної ради Пологівського району Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Лахматова Галина Миколаївна

«Війна. Моя історія»

Я ніколи раніше не замислювалась над темою війни, не уявляла, що це таке і які наслідки можуть бути, а головне, як зміниться моє життя й погляди на світ.

У мережі поширювалася інформація про те, що може початися повномасштабна війна. Люди розділились на два фронти: одні заперечували  результат подій, інші припускались такого судження. Не хотілося вірити, що станеться можливе вторгнення..

 24 лютого назавжди закарбувалося в моїй пам’яті. О шостій годині ранку батько повідомив, що почалася війна. Як  у ХХІ столітті могло таке статися? Не хотілося сприймати ранкову моторошну інформацію. Цей день розділив моє життя на до та після. Найбільше  хвилювалась за свою сестру, яка була в Маріуполі. Уранці місто було обстріляне, і наша родина не знала,  чи жива вона. Зателефонувати  їй з першої спроби нам не вдалося, а коли з’єдналися, відчули полегшення. Я була найщасливішою людиною, коли  сестрі  вдалося вибратися з того божевілля.

24 лютого по-справжньому стало для кожного українця лютим днем. Цінувалась кожна хвилина для прийняття рішень. Мама і тато пішли до магазину купити найнеобхідніші продукти. Увечері  ми обговорювали жахливу ситуацію. Уночі я чула вибухи, які доносилися  здалеку. Це була остання ніч у моєму рідному, затишному будинку.

Наступного дня було тихо, але на душі відчувалась  тривога: щось мало статися. Щоб бути разом, ми вирішили перебратися до бабусі. Надвечір стало  спокійніше. Згодом вимкнули світло й лягли спати. Близько десятої години вечора пролунав сильний вибух. Від ударної хвилі затремтіли вікна, зі стелі посипалась штукатурка, а на вулиці видно було заграву. Ми швидко зреагували та впали на підлогу. Пролунав другий вибух – і  ми побігли  до підвалу.

Важко передати стан кожного з нас: підкошувались ноги, тремтіли руки,  несамовито билось серце. У підвалі було холодно та сиро, навіть куртка та ковдра не могли зігріти. Там ми перебували близько двох годин, а коли повернулися в дім, то  спати вже не хотілось: у наші душі поселилися відчай та безнадія.Усе це здавалося жахливим сном, який ось-ось мав минути. На жаль,  це була реальність, яка з часом стала нашим повсякденним життям. Ця ніч була жахливою: вибухи назавжди збережуться в моїй пам’яті.

Дедалі з кожним днем ставало все важче. Вибухи звучали ближче й частіше. Постійний стрес та відсутність сну давали про себе знати. Під очима з’явилися синці, а в тілі відчувалася втома. Бігати до підвалу стало звичною справою: ніби так і треба, проте нерви здавали – і я стала боятися будь-якого брязкоту.

2 березня стало фатальним. У цей день наше селище було окуповано. Дивно, що ранок починався так спокійно. Це насторожувало. Потужний вибух змусив нас діяти. Керувало бажання жити, треба було рятуватися, і підвал став єдиним укриттям. Я навіть не пам'ятаю, як швидко туди потрапила. Підвал затрясся. Страх і тривога наповнили моє серце.

Бій тривав 5 годин без перестанку, а згодом все затихло. Вийти одразу на вулицю ми не наважились. Ніхто не міг уявити, що там і чи вцілів наш будинок. Вийшовши  із укриття, відчули  різкий запах пороху. А коли я побачила російського солдата, усе здалося таким чужим… Розівка окупована…

Як бути і що робити? Життя в окупації було нестерпним. Усе частіше кожен із нас мовчав, думав про своє. Від нудьги я почала читати книги,  відвертаючи увагу від реальності. Усе майно, що наживали люди, ущент знищено. Мій дім також постраждав від обстрілів. Вікна вибиті, а паркан посічений кулями. Боляче згадувати все це.

Ходити під російським прапором - це постійне нагадування про втрачену незалежність і людську гідність. Влада окупантів рішуче діяла проти населення, намагаючись придушити національну свідомість. Громадяни були змушені підкоритися російським законам, проте деяким сподобалась нова влада, і вони з радістю пішли співпрацювати з ворогами. Вони зрадили свою Батьківщину за коробку російської гуманітарної допомоги. Боляче від того, що   серед нас жили ті, які засліплені брехнею та ідеологією, яку пропагує путінський режим. Вони не хочуть зрозуміти, що їх використовують, обманюють, а їх сліпа віра лише множить зло.

«Асвабадітєлі» відчувають себе героями на наших територіях. Вони запевняють, що принесли мир та спокій російськомовному населенню. Невже це так?

На жаль, сьогодення демонструє нам приклади ідейного фанатизму, адже нині ми знаємо імена тих, хто наказує і виконує злочинні вказівки: бомбардувати українські міста й села, убивати мирних жителів.

13 серпня 2022 року я виїхала зі свого селища на підконтрольну територію України. Прибувши до міста Запоріжжя, почувала себе в безпеці. Більше не було тих клятих окупантів, яких ненавиділа всією душею за те, що принесли в нашу країну смерть та війну. Звичайно, я сумую за рідною домівкою, але продовжувати жити там було б грубою помилкою. Моя  мрія -  це перемога над ворогом. Українці повинні створити  єдиний фронт, що відстоює свої ідеали та цінності.

Пам’ятаймо: цінувати життя – це найвищий вияв довіри, а знецінювати й забирати - це найвищий вияв зла. Добро завжди перемагало зло. Вірю: Україна подолає  всі випробовування й стане ще сильнішою. Бажання кожного українця - жити в суверенній, вільній і незалежній державі! Нехай  якнайшвидше повернуться  до українців очікувані мир, щастя й добробут!