Рано-вранці ми встали від вибухів, нічого не зрозуміли. Саме страшне було біля нас. А коли по телевізору почули новини, зрозуміли, що війна. 

Ми живемо в селі, тому продуктів особливо не потребували. Потім почалися проблеми зі світлом, водою. Нам доставляли гуманітарну допомогу, ми все це брали – воду та продукти. Поки все маємо, тому що селі живемо. Магазини працюють, питну воду нам дають. Технічна вода в нас іде, щоб можна було прати. Зі світлом були проблеми спочатку, а зараз поки немає. 

До Нікополя від нашого села 15 хвилин їхати автобусом. Буває, заїдеш у місто і потрапляєш під обстріли. Гучно і чутно, бачимо, як літає і як збивають. У нашому селі ми ще можемо проживати. 

Чуємо і попадаємо під обстріли, ховались у підвалі з онуками і дітьми, але поки проживаємо в себе вдома. Терпимо, але поки не плануємо нікуди їхати, хочемо бути в своїй країні.

Думаю, що у цьому році війна ще не закінчиться, а про 2025-й - не знаю. Серце підказує, що воно затягнеться надовго. Хочеться, щоб швидше всі повернулись додому – хлопці і дівчата, щоб мир настав, і наші онуки цього всього не бачили. Хочеться, щоб закінчилось, але ніяк. Хочеться, щоб діти малювали яскраве, красиве, а вони війну малюють.  У нас чути, як стріляють, і внучка трирічна кричить: «Бабуся, ховай нас у підвал!» В душі віримо, що перемога буде за нами, але жалко, що стільки життів забрала війна.