Анцібор Владислава, 11 клас, Хмелівський ліцей - заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ткаченко Людмила Павлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Лютневий ранок…  Двадцять четверте… Дзвінок… «Ти чула? Повномасштабна… Вони вже на Сумщині… Що робити?»  Страх… Сум… Розпач… Незрозумілість…

Постійні думки про майбутнє… Ситуація, немов лабіринт, з якої шукаєш вихід… Постійна тривога… Думки про рідних, близьких… Дзвінок…Вони сунуть…

Страшний гул… Повна безвихідь… Пусті вулиці… Село повністю паралізувала « темрява» незрозумілості. А вони сунуть, розбиваючи нестійке асфальтне покриття…

Це треба було пережити… Весна… Не опускати ж руки…

Моя  підтримка повинна відчуватися… Не покладала рук… Малювала, щоб відволіктись… І створювала такі цікаві шедеври, адже попередньо відвідувала гурток… Потім листи на фронт… У підтримку… Малюнки, які підбадьорювали хлопців… Наших воїнів… Титанів… Найкращих… Найсильніших…Найвитриваліших… Тих, хто не боявся… Тих, хто відстоював кожен сантиметр нашої землі… Тих, хто гнав усю нечисть, яка завдавала болю…

Рвала на шматки… Точила кров… І хижо усміхалась… А вони, воїни світла, воїни добра, тримали згорточки в руках, міцно стискаючи, йшли… Їх гріли наші сонячні, теплі слова підтримки та подяки…

Допомагала мамі… Вона – вчитель… Вміло створює красу… Ляльки – мотанки… Обереги… Тканинка до тканинки… Нитка… Вузлик… І так… Матуся і я… Команда… Скільки їх передано… Нашим любим, мужнім, добрим воїнам… А вони оберігають… Такі маленькі, але такі світлі…Згорточки… 5 см… Щирі дівчатка… Схожі на янголів…

Створені тільки зі щирими та світлими думками… В кожну вкладена любов, підтримка, душа… Молитва… Сакральний символ… Це наша історія… Це наші традиції... Їх ми повинні берегти… Адже той, хто не знає історії, той не має майбутнього…

Підтримка виявляється у всьому… Дзвінок… Повідомлення… Відео чат…Щире дякую… Донат… Цукерка… Вироби, які гріють душу і стискають серце…

Постійні тривоги… Звук шахеда, який розрізає нічне, спокійне, зоряне небо… Свист ракети…

Коли здригається все навколо і йде з-під ніг земля… Повідомлення… КАБи…Гради… С-300…Гербери…Вибухи… Руйнація… Уламки… Осколки… Поранені… Мертві…Діти і дорослі… Десь ще жевріє житття… Смерть…

Покинуті будинки… Розбиті кордони… Людська безвихідь… Розірвана душа… Дорога в невідоме… Це складно… Опустити руки… Втратити все…

А вони на сторожі… Під постійними обстрілами… Йдуть в наступ… Втрачають найдорожче… Сміливо захищають нас з вами… Закривають небо… Щоб ми розуміли… Яка ж то ціна? А хто відповість? Хто поверне? Батька… Матір… Сина… Чоловіка… Брата… Дитину… Сльози знову… Ми втрачаємо найкращих… Але вони вчать нас бути сильними… Витривалими… Стояти до кінця…  

Бо хто, як не ми? Це питання вічне…  Мусимо боротися!!! Розтоптати свій страх!!! Відкинути сум… бо їм, повірте, не легко… Їм важче…

То ж, кожен на своєму фронті… Хтось пече… Парить… Варить… Сушить… Малює… Створює… Передає… Збирає… Зберігає… Волонтерить… Доставляє… Така собі круговерть…

Ми – маленькі працьовиті мурахи, які тягнуть ношу, в рази важчу від маси свого тіла…

Але ми не здаємось… Ми звикли… Ми, певно, такими народилися… Завзятими… Щирими… Працьовитими…Старанними… Відданими… Добрими… З великим серцем… Ми – українці! Ми – нація!  Ми – нескорені!  Нас не подолати! Адже у нас є світло – яскравий промінь надії… Велика любов до Батьківщини… Рідної землі… До Захисників…

Слава Україні! Героям слава! Слава нації! Смерть ворогам!