Перший день війни – це 2014 рік, коли почали стріляти. Ми тоді були вдома.

І ховалися, і бігали, і не знали, куди подітися: під ліжко чи під стіну, чи відходити подалі від кухні й вікон, тому що вони тряслися. Усі жителі селища виходили на вулицю, щоб спуститися в підвал.

Це було страшно. Ми ж на першому поверсі, виходили всі. Ми прибрали всі під’їзди, підвали, залишали там воду та спускали туди зайві стільці. На нервовому ґрунті в мене почалося онкологічне захворювання, у 2016 році я їздила на операцію. Ми нікуди не виїжджали, постійно перебували вдома. Я виїжджала тільки на лікування.

Мене попросили доглянути за будинком. Я жила там майже місяць, там було дуже страшно, тому що сильна акустика. У нас у п’ятиповерхівках усе було не так чутно, там просто тряслася земля. Ховалися навіть собаки.

Війна принесла в наше життя зміни. Діти від нас поїхали, ми далеко один від одного. Дуже важко. У мене один син і дві онучки. Молодшій рік, а я її ще не бачила.

Без війни було краще, нехай навіть із грошима було не завжди добре, але було спокійніше. А зараз і з грошима проблеми, і з медичним обслуговуванням. До лікаря потрібно їхати в Артемівськ [Бахмут] або Світлодарськ. Автобуси туди не ходять, і щоб поїхати, мені потрібно найняти машину. Це дорога, мені стає погано. Нещодавно знову почали стріляти, чутно просто поруч.

У 2017 році в нас був дуже сильний обстріл. Вилетіли вікна, ми самі потім ремонтували.

Хоч і стріляють, але все одно хочеться жити. Хочеться, щоб усе було, як раніше. У мене дитина жила в Дружківці, але потім виїхала. Хочеться, щоб були всі разом. Добре, що зараз придумали телефони і є Скайп, можна хоч так поспілкуватися. Ось таке в нас життя.